Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

РОЗДІЛ XI

Ота перемога над Ленсалем дозволила мені уміцнити свій дух, і це було більш як учасно: в місті почали чинитися події, до яких я не міг поставатися байдуже, тобто з'явилася злодійська ватага, яка не тільки нападала на нічних перехожих, що довелося зазнати й мені, а й чинила відверті напади на комори й доми, як у самому Житомирі, так і по навколишніх селах та містечках. Спершу бандити нападали на єврейські лавки, потім почали спорожнювати льохи міщан, не минали й чиновничих квартир. Почалася паніка, в будинках закладали вікна й двері, дехто вставляв грати, але все це було майже безрезультатно. Зате все розкішніше й розкішніше почав жити начальник місцевої інвалідної команди Іщинський. Ця особа почала приковувати мою увагу, і я вирішив його навідати й приглянутися ближче. В той час, коли моя тілесна подоба сиділа за кафедрою і вгощала учнів колами, перш ніж почати проказувати новий урок, друга, активніша, частина мого єства ішла собі по вулиці в незримій іпостасі. Недовго мені довелося отак іти: назустріч поїхала карета, там сидів чоловік, який блиснув до мене лисиною, знявши на мент форменого кашкета й навіщось провівши по тій лисині долонею. Після того кашкет знову влігся на голову, і з-під нього визирнули два чорні, круглі ока, не великі й не малі, але покриті тонкою, масною плівкою. Я побачив грубий, кулакоподібний ніс і розшарпані вуса під ним, нижче ховалися тонкі, сірі губи. Голене підборіддя було правильно квадратної форми, і я подумав, що з такою фізіономією є всі підстави домагатися прихильності в місцевої аристократії: кожен шукає в світі того, чого сам не має. Щомісяця цей чоловік, який їхав оце в кареті, давав бал, і щомісяця місцева аристократія танцювала в нього, пила, їла, грала в карти і зовсім не тривожилася від поганих чуток, які почали поширюватися про Іщинського. Казали, що нічний обхід з інвалідних солдат та десяцьких майже завжди опинявся біля будинку, який грабували, переслідував грабіжників, навіть стріляв, але ніколи нікого не ловив і не вбивав. Я сам був дослідив знічев'я один дивний виїзд карети Іщинського – це було тоді, коли напали на мене бандюги, і я спробував довідатися, хто саме на мене нападав. Карета приїхала під тюрму, і незабаром з неї виведено було чоловіка в арештанській одежі. Той чоловік сів у карету, Іщинський заговорив з ним, як з добрим знайомим. Я прослухав ту розмову: йшлося про те, щоб виведений арештант став учителем для хлопців Іщинського, хоч начальник інвалідної команди своїх дітей не мав. Я зробив невеликий підрахунок і визначив, що напередодні балу в Іщинського в тому чи іншому місці обов'язково розбивався винний льох, і поліції треба було бути сліпою, щоб такої очевиді не помітити. Зрештою, поліцмейстер та городничий так само брали участь у тих балах і пили вино, зовсім не замислюючись, звідкіля його взято. Перед балом пропадало не тільки вино, грабіжники охоче забирали масло, сир, яйця, курей, гусей, індиків, качок, свиней, борошно та хліб, вже не кажучи про гроші й дорогоцінності. Після того, як це траплялося, Іщинський наказував запрягати коні, як і тепер, коли я причепився до його карети, і спокійно котив у місто, роздивляючись перехожих з тупуватою цікавістю. При цьому на його обличчі, яке здригалося від струсів повозу, розквітала мертва усмішка, очі дивилися з масною притомою – Іщинський під'їжджав до ограбованого будинку і, тримаючи на вустах ту ж таки мертву усмішку, обдивлявся місце злочину й помугикував, коли господар торохтів йому щось про замаскованих людей, які ввірвались у дім, виставивши віконниці й вікна, перев'язали прислугу, а хазяям наказали сумирно лежати в ліжках. Обібравши весь будинок, познімали ковдри з ліжок і повитягали перини, лишивши господарів у самих нічних сорочках.

– Але ви зараз не в нічній сорочці, – казав Іщинський, дивлячись із прижмуром на постраждалого, який хоч і не був у нічній кошулі, але мав на собі такий костюм, на який Іщинський не повинен був би заздрити.

Начальник інвалідної команди терпляче вислуховував пояснення господаря про свій костюм.

– Поліція вже була? – питав він.

– Та вже, – казав господар. – Все записали й виміряли.

– Це значить, – зводив брови Іщинський, – що негідників буде невдовзі зловлено й суворо покарано.

Він повільно йшов до карети, статечно всідався й наказував рушати, залишивши біля розграбованого дому нещасливого господаря з сімейством і невеликий гурт роззявляк.

Від'їхавши, Іщинський повертався й зиркав на місце нападу, а тоді починав хихикати. Він хихикав трохи дивно, наче це був не сміх, а гикавка, отож їхав і гикав, аж доки це йому не набридало. Після того фізіономія його знову ставала урочиста й поважна, і в такт руху мірно потріпувались у нього мішки під очима.

Я невидимо розсівся поруч і позирнув на Іщинського не без захоплення: цей чоловік був відчайдушний. Я знав, що він не мав ніяких маєтків, діставав платні в рік удвічі менше, ніж я, але мав такі-сякі прибутки від махінацій при харчуванні й обмундируванні інвалідної команди. Тримав він і величезний город, який обробляла команда, але цього було зовсім недостатньо, щоб дорівнятися до багатіїв. Він же хотів бути серед перших, а для цього необхідні поважні засоби.

Карета тим часом опинилася біля невеликого, в півтора поверхи, будинку. Іщинський встав і повільно пішов до дверей, які, наче сподіваючись на його приїзд, самі відчинилися, а коли начальник інвалідної команди переступив поріг, так само послужливо і швидко зачинилися, аж я ледве встиг у них прослизнути. Іщинського зустрів у коридорі фактор, який чемно розсвітив усмішку й провів гостя в закидану всіляким добром кімнату. Іщинський сів у величезний фотель, поставлений якраз посередині кімнати, і звів очі на фактора, який, певне, тільки-но снідав, бо щось дожовував.

– Скільки ви мені винні? – спитав Іщинський.

– Ви хотіли спитати, скільки буду винний? – відказав фактор, проковтуючи їжу.

– Це все одно, – буркнув Іщинський.

– Я зробив тільки попередні підрахунки, – сказав фактор. – Цього разу здобич була невелика.

– Тисячу карбованців, – мовив Іщинський.

– Майте бога в серці! – змолився фактор. – Тисячу карбованців за все те дрантя? Його ще треба збути.

– А ти сумніваєшся?

– Таке скажете, сумніваюся! Але почали ходити такі чутки, о, то недобрі чутки, пане Іщинський.

Начальник інвалідної команди звів на фактора очі, і вони зробилися фіолетові.

– Які там з біса чутки?

– Коли б ви знали, пане Іщинський, скільки послано доносів корпусному командирові