Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Тільки тепер Охоцька заплакала по-справжньому.

– О боже! – тільки й сказала вона.

– Я вас не розумію, – нахмурився директор. – Хіба ваші хлопці не захочуть заробити собі гарні костюмчики?

– Я подумала про щось гірше, – сказала, досить привабно блимаючи очима, Охоцька.

– Про інше так зразу не говорять, – сказав Ковнірчук. – Треба нам ближче познайомитися і звикнути одне до одного. Ну-ну! – Він узяв. Охоцьку за підборіддя, зовсім так-само, як нещодавно старшого її сина. – Не плач… Не плач, я сказав!..

Охоцька не плакала. Сльози текли по її щоках, але вона не плакала. Силкувалась усміхнутися, і це виходило в неї зовсім мило.

– Я буду до вас заходити, – сказав Ковнірчук і велично поплив до виходу. Охоцька кинулася, щоб відчинити перед ним двері, і в цей час він легенько вщипнув її за сідницю. Охоцька крутнулась і вдарила його по руці, Ковнірчук нутряно хихикнув і переступив поріг.

Я вийшов услід за Ковнірчуком – був трохи ошелешений і здумілий. Дивне якесь відчуття переживав: радість від того, що зараз сяду за стіл і достойно поповню цією історією свою «Чорну книгу», а водночас жаль. Жаль за чимось таким, що мало в мені відбутися, але вже не відбудеться, – за якимось проясненням в собі, якого я ніколи не знав, а може, і не взнаю. Я живу в цьому світі сам. Зайняв супроти нього кругову оборону, а раз так – оголосив цілий світ своїм ворогом. Тішився з темних доль людських і мав задоволення, що я не такий. Хотів бачити себе обіленим саме через такий контраст: власної непогрішності й гріховності світу, і чи не слідував я в тому слідами свого батька? Але, на відміну від батька, я вже й зараз починаю відчувати в тому якусь облуду. Щось тут не тулиться, щось взаємно одне одне заперечує, бо є в усьому якась фатальна недостатність. У цій історії вже не був безпристрасним спостерігачем, я мав у ній неозначений, але тим більше істотний інтерес. Вперше за весь час мого холоднокровного життя в мені пробудилося щось на зразок симпатії до чужої людини – я не брав її як чистий об'єкт спостереження, а вступив, хоч і в ілюзорне, але співжиття. Воно було ледь-ледь окреслене, лякало мене й вабило, але було.

Моє невидиме начало підіймалося по сходах, щоб пройти крізь зачинені двері і з'єднатися з тим своїм видимим, котре лежало в ліжку і вдавало, що читає книгу. Коли ми з'єднаємося, мій жаль, здається, спалахне з новою силою. Вперше мій незримий відбиток відчув утому і ступав сходами, як тяжко наморений чоловік. Він праг до того самотнього, що дивився у книгу, а не бачив у ній нічого – щось у нім розладналося. Що саме, не знає ні той, котрий підіймався, ні той, котрий виглядав на білому полі мудрість світову – вони обоє щось утратили, і це «щось», здається, значило більше, ніж ситі обіди, якими мене начиняла Охоцька. «Боже, який він мерзотник!» – шепотів той, із книгою. «Я зараз писатиму, – думав той, що підіймався східцями. – Чудовий, чудовий епізод!»

Той, що підіймався, спинивсь у передухідді й озирнувся. Він дивився на розчинені в ніч двері парадного, в які вийшов Ковнірчук, пробіг поглядом далі, бо захотів побачити директора. Ковнірчук ступав серед темряви – місяць і зорі цієї ночі було вкрадено, й похихикував. Покльоцував пальцями і вряди-годи радісно підстрибував. Той, що підіймався, хотів порадіти, але його тужно покликав лежачий із книгою. Йому було сумно, і він не розумів чому. Хотів з'єднатись із тим, безтілесним, щоб стати простим змореним чоловіком. Зараз він заплющить очі й засне. Зараз він перестане існувати і вже тим здобуде втіху: втіха його цього разу стане подібна до забуття…

Всі в місті сподівалися, що Микола Платонович Біляшівський заразиться від хлопця, за яким ходив, але доля цього разу помилувала його. Хлопець видужав при сприянні лікаря – близького приятеля Біляшівського, Микола Платонович на прощання одягнув підопічного в нову одежу і дав йому на поліпшення харчу десять карбованців. Ці гроші належно використав для себе батько хлопця, відомий у місті п'яниця, який, добре смикнувши, з п'яної великодушності пішов дякувати Миколі Платоновичу, але був досить гостро виставлений за двері – це вчинив Біляшівський саморучно, бо відтепер і жив без слуг. За цей час його капітал скоротився настільки, що давав змогу існувати досить скромно, з чого Микола Платонович не робив трагедії, зате ще більше здивачів. Черевце було вже давно втрачено, а за час догляду за хворим він почав дивитися на світ запаленими очима, з чого публічно було зроблено висновки, що він таки трохи не в собі. Єдине, що лишалось у Біляшівського незмінне, – це звичка чисто й охайно вдягатися, на що йшло також немало кошту, але це Микола Платонович ще міг собі дозволити. Саме через те він зберіг свою величавість, і знайомі віталися з ним із підкресленою повагою. Здається, зберіг він дещо із своєї колишньої всевладності, і до нього часто з'являлися вдови чи зубожілі в пошуках протекції – такі прохачі майже не лишалися без допомоги. Жебраків цей чоловік не любив і відсилав від свого дому досить гостро, отож вони перестали до нього ходити: цю невідповідність пояснити мені нелегко, здається, він дивився на жебраків, як на ошуканців, що часто справджувалося. Я не любив зустрічатись із Біляшівським, бо після розмови, яку мав із ним, коли ховали. Траутфеттера, інстинктивно почав його остерігатися, мені здавалося, що він прозирає мене наскрізь, а я ніколи не любив тих, хто виявляє до мене посилену увагу. Отож при зустрічах із ним я робив вигляд, що поспішаю, від чого на вуста Миколи Платоновича незмінно напливала іронічна, а може, й поблажлива усмішка.

З Охоцькою в мене після візиту до неї Ковнірчука настало охолодження, вона присилала мені їжу з дітьми, а коли приносила сама, намагалася якнайшвидше відійти і вже не вступала зі мною в довші розмови. Зрештою, я й сам відчув, що її образ озвичайнів і зблід – ця жінка поступово переставала мене хвилювати, і я навіть почав дивуватися, що так колись було. її страви стали пісніші і втратили смак, але я тим не переймався, зваживши, що особливий смак могло надавати їм моє суб'єктивне до них ставлення – річ цілком натуральна.

Втішав мене під цей час тільки вчитель латинської мови Міхневич. Мої жартівливо кинуті слова про скарб у нашому домі впали не на камінь, а проросли в цьому шаленцеві таким пишним квітом, що він