Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

доки підключиться камера спостереження і почне посилати на її мобільний картинки низької роздільності. Камера була замаскована під пожежну сигналізацію на стелі передпокою і робила знімки низької роздільності з частотою в одну секунду. Вона прокрутила знімки від нуля — з того моменту, коли відчинилися двері і спрацювала сирена. Її обличчя поволі розпливалося в усмішці, поки перед її очима проходили картинки, на яких Мікаель Блумквіст упродовж тридцяти секунд сіпався в беззвучній пантомімі, поки нарешті не набрав код і після цього прихилився до одвірка з таким виразом на обличчі, немов дивом уникнув серцевого нападу.

Ах ти сякий-такий, Каллі Блумквісте!

У нього виявилися ключі, які вона впустила на Лундаґатан, і вистачило кмітливості пригадати її мережевий псевдонім Wasp. А раз він знайшов квартиру, значить, він вирахував, що вона належить підприємству «Уосп ентерпрайзис». Поки вона дивилася на дисплей, він почав ривками переміщатися по передпокою і незабаром зник з поля зору камери.

«От дідько! — подумала вона. — Як же це я виявилася такою передбачуваною! І навіщо тільки я залишила…» Тепер її таємниці лежали розкриті перед вивчаючим поглядом Мікаеля Блумквіста.

Поміркувавши зо дві хвилини, вона дійшла висновку, що тепер це вже не має значення. Жорсткий диск вона стерла. Це головне. Можливо, це навіть і на краще, що не хто інший, а саме Мікаель Блумквіст виявив її притулок. Йому однаково вже відомо стільки її таємниць, скільки не знає ніяка інша людина. Братик Розумник зробить усе так, як треба. Він її не видасть. Так вона вирішила і задумливо рушила далі у бік Ґетеборга.

Приїхавши на роботу о пів на дев’яту, Малін Ерікссон на сходах зіткнулася з Паоло Роберто. Вона відразу впізнала його, представилася сама і впустила гостя до редакції. Він помітно накульгував. Почувши запах кави, Малін зрозуміла, що Еріка Берґер уже на місці.

— Добридень, фрекен Берґер! Дякую, що ви відразу погодилися мене прийняти, — сказав Паоло.

Розгледівши значну кількість синяків і ґуль, які прикрашали його фізіономію, Еріка наблизилася до нього і поцілувала в щоку.

— На це навіть дивитися страшно, — сказала вона.

— Не вперше я заробив перелом носа. Де тут у вас Блумквіст?

— Він десь бігає, вдає з себе детектива і шукає сліди. З ним, як завжди, неможливо зв’язатися. Окрім дивного листа по електронній пошті, який надійшов від нього сьогодні вночі, він не давав про себе знати з учорашнього ранку. Дякую, що ви… Загалом, дякую.

Вона показала на його обличчя.

Паоло Роберто засміявся.

— Хочете кави? Ви сказали, що збираєтеся щось розповісти. Малін, приєднуйся!

Вони влаштувалися в зручних кріслах для відвідувачів у кабінеті Еріки.

— Я щодо того блондина, з яким я бився. Я вже розповідав Мікаелю, що боксер з нього був нікудишній. Але найцікавіше, що він ставав у правильну стійку, закривався руками і кружляв, як кружляють по рингу справжні боксери. Створювалося враження, що він десь навчався боксу.

— Мікаель згадував це в телефонній розмові, — сказала Малін.

— Я ніяк не міг забути цю картину і вчора ввечері, прийшовши додому, сів за комп’ютер і розіслав листи в боксерські клуби по всій Європі. Я написав там, що сталося, і якомога докладніше описав цього хлопця.

— Гаразд.

— Схоже, деякий улов є.

Він виклав на стіл надісланий факсом знімок, зроблений, очевидно, під час тренування в боксерському залі. Два боксери слухали, що їм говорить немолодий товстун у шкіряному шоломі й тренувальному комбінезоні. Навколо рингу зібралося з півдюжини хлопців, які теж уважно слухали. На задньому плані виднівся чоловік дуже високого зросту з коробкою під пахвою, поголена голова робила його схожим на скінхеда. На знімку він був обведений кружечком.

— Хлопця на задньому плані звуть Рональд Нідерман. Це знімок сімнадцятирічної давнини, і йому тут вісімнадцять років, так що тепер має бути тридцять п’ять. Все збігається з даними того гіганта, який викрав Міріам Ву. Я не можу бути стовідсотково впевненим, що це він: надто старий знімок, і якість теж погана. Але я б сказав, що схожість вельми велика.

— Звідки вам надіслали цей знімок?

— З «Динаміка» в Гамбурзі. Старий тренер, якого звуть Ханс Мюнстер.

— І що?

— Рональд Нідерман виступав за цей клуб один рік наприкінці вісімдесятих. Вірніше сказати, намагався виступати за клуб. Я одержав листа сьогодні вранці і переговорив з Мюнстером по телефону, перш ніж іти до вас. Якщо викласти коротко те, що розповів Мюнстер… Рональд Нідерман жив у Гамбурзі і зв’язався у вісімдесяті роки з бандою скінхедів. Він має брата, на кілька років старшого за нього. Брат — дуже добрий боксер, він і привів його до клубу. Нідерманмолодший відрізнявся страшною силою і винятковими фізичними даними. Мюнстер сказав, що ще ні в кого не зустрічав такого жорсткого удару навіть серед еліти. Одного разу вони вимірювали силу удару, і в його випадку апаратуру зашкалювало.

— Тобто він, очевидно, міг би зробити в боксі чудову кар’єру, — сказала Еріка.

Паоло Роберто заперечливо хитнув головою.

— За словами Мюнстера, на рингу він був ні на що не здатним, причому з кількох причин. По-перше, він не міг навчитися боксу. Він стояв на місці і молотив кулаками абикуди. Він був феноменально незграбний, і те ж саме стосується хлопця, з яким я бився в Нюкварні. Але що найгірше, він не відчував міру власної сили. Іноді йому вдавалося вцілити в супротивника, і в деяких випадках це призводило до страшних травм під час тренувальних боїв. Тут були і зламані носи, і переламані щелепи, і взагалі аніскільки непотрібні травми. Вони просто не могли залишити його в клубі.

— Міг би стати боксером, та не зумів, — сказала Малін.

— Саме так. Але вирішальну роль зіграла причина медичного характеру.

— Це ж яка?

— Цей хлопець здавався просто невразливим. Як би його не побили, йому все було байдуже — обтруситься і продовжує бій. З’ясувалося, що він має рідкісну хворобу, яка називається congenital analgesia.

— Congenital… і як там далі?

— Analgesia. Я подивився в довіднику. Це спадковий генетичний порок, при якому передавальна субстанція в нервових синапсах не функціонує належним чином. Він нечутливий до болю.

— Господи! Так для боксера це ж, напевно, просто дарунок долі!

Паоло Роберто похитав головою.

— Навпаки. Ця хвороба, можна сказати, небезпечна для життя. Більшість хворих на вроджену аналгезію помирають у порівняно молодому віці, років у двадцять — двадцять п’ять. Біль — це тривожна сигналізація організму, яка попереджає: увага! щось негаразд. Якщо ти покладеш руку на розжарену плиту, біль змусить швидко її відсмикнути. А при цій хворобі ти навіть нічого не помітиш,