Фантомна довіра - Лана Вернік

— Залишишся? — поцікавилася Лора.

— Не знаю. Там цікаво, але фінансова віддача не дуже. Хоча… після роботи на державній швидкій легше потрапити до приватної.

— У мене батько працював водієм швидкої допомоги.

— Чому в минулому часі?

— Затримували зарплати… Моя мама — медсестра. Бюджетники… Батько поїхав на заробітки в Португалію.

— Зрозуміло… А зараз?

— Зараз він теж там. Тільки в нього вже інша родина, — сумно усміхнулася Лора.

— М-да… Ну, на відстані почуття холонуть, це так…

— Ти так це кажеш… Є досвід?

— Так, трохи є, — Руслан усміхнувся.

— Розкажеш? — поцікавилася Лора, зробивши ковток кави.

— Не зараз, — він трохи напружився. — Іншим разом. Сьогодні твій день, маленька.

Лора подумала, що, можливо, були якісь стосунки і відстань їх зруйнувала. (Згодом Руслан розповість їй про свою шкільну любов, котра поїхала до Москви, і зв’язок між ними ослаб.)

Несподівано з’явилося дивне відчуття, що на неї хтось дивиться. Лора покрутила головою, роззираючись. Погляд зупинився на трьох чоловіках, що зайшли та розмовляли при вході. Один із них не відводив від неї очей. Він був досить високим, вище середнього зросту. Спортивної статури. Дуже гарно вбраний: чорні штани й шкіряні черевики, пальто на ньому дороге і сидить дуже добре, а бордовий джемпер підкреслював смаглявість шкіри. Чорняве кучеряве волосся середньої довжини, сіро-блакитні очі в обрамленні чорних вій, широкі брови, гарні риси обличчя. Щось дуже знайоме було в ньому, але, дивлячись йому прямо в очі, Лариса не могла зрозуміти, хто перед нею.

Чоловіки сіли в кабінку неподалік від них. Офіціант квапливо забрав табличку “reserved” і, роздавши меню, пішов до бару.

— Хто це? — запитав Руслан трохи знервовано.

— Я… Я точно знаю його, але не можу згадати, — вона поглянула на блондина, а потім знову перевела погляд на чорнявого чоловіка. Хто ж це такий?...

Чоловік усміхнувся їй у відповідь і, підвівшись з дивану, підійшов до їхнього столика.

— Я дуже вибачаюся… — сказав він хриплим низьким голосом, ледь стримуючи усмішку, — Але ви, часом, не Лора?

— Лора… — майже пошепки відповіла дівчина, розглядаючи зблизька обличчя такого знайомого незнайомця.

Не запитуючи дозволу, він забрав вільний стільчик від сусіднього столика і, так само без запрошення, присів до них за стіл. Чоловік осідлав стільчик, сівши на нього навпаки, та спер підборіддя на руки, котрі вклав на його спинку.

— Ти так виросла… — він з цікавістю розглядав її. Під цим пильним поглядом Лора почувалася дивно, але бачити захоплення в очах такого гарного чоловіка було приємно.

— Вибачте, але я… — вона похитала головою, даючи йому зрозуміти, що не пам’ятає, хто він є.

— Ну, мАла, придивися краще. Ти маєш мене пам’ятати, — він заправив волосся рукою назад і підставив своє обличчя їй для огляду.

Оце його “мАла”, з наголосом на першому складі, вкололо свідомість, як шпилька. Лора насупилася, намагаючись витягти з пам’яті його образ.

...“МАла, пасони м’яча”...

...“Ну, ти й налякала мене, мАла”...

… “мАла”... — від цього слова защеміло у серці, відгукнувшись забутим спогадом пережитого.

Так говорив Степан, але перед нею сидів не він, отже...

— Бакеро?.. — невпевнено запитала Лора, і губи чоловіка розпливлись у широкій щирій усмішці, оголюючи білосніжні, ідеально рівні зуби.

— Так, — він кивнув і додав, прикушуючи губи, — Бонд казав, що ти стала красунею, але я не уявляв, що ти стала настільки гарненькою, Русалонько. Ти дуже гарна.

— Дякую… А Бонд — це хто? — запитала Лора, червоніючи від його слів.

— Степан Бондар — “Бонд”. Всі його тепер так називають. “Відьмак” якось не прижилось у новому колі, — Бакеро засміявся. — Він казав, що бачив тебе цього літа.

— Бачив? Дивно… Я не бачила його вже дуже давно. Відколи він закінчив школу і поїхав. Не знаю, де та коли він міг мене бачити, — сказала Лора.

Вона знала, що Степан бачив її з авто, але оскільки він не вийшов, то вона вирішила вдати, що не розуміє, про що Бакеро зараз каже.

— Бачив… Ти йшла така щаслива, з тортиком, до своєї подруги. Не заговорив, щоб не зіпсувати твій настрій. Не знав, чи ти ще сердишся... Тоді ж така накладка вийшла… Його батько, ти… ті плітки… — Бакеро став серйозним. Він дивився на Лору, як на доброго старого друга, якого давно не бачив, і це для неї було дивно, бо друзями вони ніколи не були. — Дуже приємно побачити тебе знову... Такий собі промінчик сонця з забутого безтурботного дитинства, якого вже нема... Досить неочікувана зустріч. ДУЖЕ приємний сюрприз, якби...

Бакеро замовк і стиснув губи. Ніби хотів щось ще сказати, але передумав. Увагу Лори привернули руки Бакеро. Надзвичайно охайні та доглянуті.

— Ви прийшли поглянути на новий заклад? — поцікавився Бакеро після своїх роздумів.

— І це теж… Взагалі-то, ми прийшли після концерту відпочити, — сказала Лора, кивнувши на Руслана.