Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Може, ви й праві. Забагато. Та ви помітили це. Хіба нікому більше не впаде в очі?

– Не тут, Олю, – він говорив серйозно. – Євгенові батьки мимоволі підіграли тутешній поліції. До суті не докопувалися, галасу не здіймали. Тихенько забрали тіло й подалися геть, ховати свого мерця. За негласною домовленістю труп не оформили як кримінальний. Убивство, ще й таке хитромудре, нікому тут не потрібне. Самі бачили цього трупоріза, у нього «дайте спокій до пенсії» на писку читається.

– Грубо, – поморщилася Ольга.

– Зате правда. Як те, що заяв таки нема. А працює воно так: без папірця жодна справа не зрушиться. Тільки ж мене інше цікавить.

– Що саме?

– Навряд чи пов’язане прямо з вашою донькою.

– Ну?

– Є ще два трупи, – нагадав Чотар. – Знайшли їх раніше. Там же, на проклятій дорозі чи біля неї. Про них узагалі нічого не відомо, звернули увагу? Хіба то тут, то там чутки ширяться. Знову щось про упирів, така всяка дурня. Але питань одразу кілька, – він відкашлявся. – З Євгеном Заплавою вашим…

– Не моїм, – у її голосі брязнуло.

– Гаразд, не з вашим Євгеном Заплавою все ясно. Батьки забили на сполох, поліція мусила шукати зниклого безвісти та оголошеного в розшук. Тому його ідентифікували. А могли ж так само спустити на гальмах, як двох попередників, згодні?

Від несподіванки Ольга рвучко підвелася, сіла. Саморобна попільничка впала, попіл розсипався по килиму.

– От дідько… Вадиме, я не думала про це.

– Бо не працювали в розшуку, – заспокоїв Чотар. – І не цікавитеся детективними романами. Там іноді можна знайти правильні моделі певних ситуацій. Тепер я завалю вас купою цікавого, – знову прокашлявся. – Ми нічого не знаємо про дві інші жертви. Хто вони? Чоловіки чи жінки? Молоді чи старші? Мають родини чи волоцюги? Чому їх ніхто не шукав? А якщо шукали – чому місцева поліція мовчить, наче риба об лід, не дає рідні знати? Мовчу вже про те, що ці жертви не мають імен.

– Мають.

– Не для нас. Попеляк і словом не обмовився.

– Не питали.

– Швидше не тиснули на нього, Ольго. Які ми з вами маємо підстави так діяти? Шукаємо дівчину Яну, яка мала стосунок до хлопця Євгена. І жодного – до двох інших мерців, – Вадим пояснював рівно та спокійно. – Підозрюю, усі три смерті міцно між собою пов’язані. А ще важливо розуміти: покладатися на місцеву поліцію не варто. Навпаки, підемо офіційним шляхом, почнемо стукати в різні правильні двері – знайдемо неприємності й глухий кут.

– Ми вже приїхали сюди.

– Шукати вашу доньку, – відбив Чотар. – Усе, більше нічого нас хвилювати не має. Пошукаємо, поговоримо з різними людьми, набриднемо всім, наб’ємо купу ґуль, заберемося геть. Поки нас будуть сприймати так, поки ми самі тримаємося цієї стежки, ніхто особливо не перешкоджатиме. Власне, тому патологоанатом і погодився на зустріч. Ми ж нічого не питали такого, що змусило б напружитися.

– Він напружився.

– Бо я тиснув, аби він пояснив, чому порушив правила. Причина смерті мусить фіксуватися в медичних висновках. Пан Штефко її свідомо не вказав, а в поліції про це знають.

– Тобто, розкрив таємницю? Пішов нам назустріч?

Чотар пожував губами.

– Поки не знаю, Олю. Може бути бажання допомогти нам. Заворушилася в трупоріза совість, коли ви почали благати й наполегливо тицяти знімок Яни під носа. А може й таке бути: має власний розрахунок. Грається.

– Вас послухати, так тут вимальовується теорія змови. – Швидше підтверджується приказка про чортів у тихому болоті, – Вадим легенько ляснув себе по зігнутому коліну, закректав, підвівся. – До речі, про болото. Пропоную виїхати на місце пригоди.

– Пригоди? До чого тут болото?

– Глянемо на ту прокляту дорогу. Я ж не гуляв, дещо дізнався. Пробив різні довідки. Тут болото якраз при всьому. Тільки перевдягніться, одяг саме для таких вилазок купили.

І залишив Ольгу Барву саму.

6

Чотар узяв курс на північ.

Цього разу Ольга не заперечувала, аби він кермував, бо не орієнтувалася на місцевості. Вадим визнав – теж поганенько знає цей край. Та перед поїздкою детально вивчив карту, зараз довірився навігатору й вів машину впевнено. Спершу перетнули Шацьк із кінця в кінець, виїхали на трасу, яка вела до кордону з Білоруссю, і якийсь час трималися її. Та хвилин за сорок Чотар скрутив кермо праворуч, і вони опинилися хоч на асфальтованій, але значно гіршій дорозі. Маючи велике бажання, дві машини могли б тут роз’їхатися вдень. Та вночі, ще й взимку або після дощу, рух напевне ускладнювався. Ольга розуміла це, як водій зі стажем більш ніж десять років.

Ще одна причина, чому намагалася уникати мандрівок рідною країною – лише у нагальних справах і тільки туди, де прийнятні дороги.

Ліворуч ще був відкритий простір, заквітчане духмяною зеленню поле. Та ген далі височіла лісова стіна, а з правого боку вже став щільний ряд дерев та густих кущів. Шлях вів уперед, і з’їхати з нього не було куди, ліс насувався невблаганно. Якоїсь миті Ольга відчула: Чотар везе їх обох у пастку, з якої не буде вороття. Пояснити таке враження не змогла, озвучувати хтозна-звідки виниклі страхи теж не захотіла, аби не видаватися супутнику істеричкою. Тож щільніше втиснулася спиною в пасажирське крісло й для чогось пристебнулася, чого, чесно кажучи, ніколи не робила в Україні. Дбала про безпеку, подорожуючи Європою, і то швидше убезпечувала гаманець: штраф за непристебнутий пасок загрожував чималий.

– Ага, американські гірки, – кивнув Вадим, котрий навіть не думав пристібатися.

– Оця дорога?

– Та ні, тут ще нормально.

Машину підкидало чим далі, тим більше. Ольга вже збиралася сказати, аби Чотар їхав повільніше, бо її «опель» до таких гойдалок не звичний. Погнуться диски, стануть на прикол серед лісу, тут станцій техобслуговування нема. Хоч би не довелося ночувати в машині. Та, схоже, Чотар сам зрозумів: скинув швидкість, спробував оминати найнебезпечніші ями.

Потім вони пірнули в ліс.

Одразу стало темніше, а шлях попереду мовби звузився. Вадим тихо вицідив крізь зуби лайку, роздратовано постукав пальцем по екрану навігатора. Тепер і Ольга побачила: з приладом щось сталося, сигнал зник, зображення завмерло. Керована інстинктом та раптовими підозрами, вона витягнула телефон, спробувала спіймати сигнал. Марно: Інтернет не ловив,