Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

в їхній ритм. Отримавши можливість бувати за кордоном, тамтешні містечка чомусь полюбила й прийняла. Причина проста: там, у Європі й Америці, міста різнилися розміром, але не можливостями. Нехай навіть франконський Реґенсбурґ жив у іншому ритмі, ніж баварський Мюнхен, сілезький Вроцлав тихіший за мазовецький Вроцлав, ельзаський Страсбурґ не так квапиться, як французька столиця, а Детройт – одне з найдепресивніших американських міст. Усе одно мешканці загалом мають однакові можливості, а простір довкола них облаштований зручно. Натомість з рідної периферії Ользі чимшвидше кортіло вибратися до кам’яних джунглів, тож комфортно почувалася лише в мегаполісах.

Отакою виросла й сформувалася.

Зараз же, коли обставини закинули в тихий одно-, двоповерховий Шацьк, де кількість жителів заледве досягла п’яти тисяч, вона розгубилася. Хай би як парадоксально це не звучало, та Ольга уявила себе нездалим плавцем у відкритому морі. Під ногами не було звичної опори, доводилося борсатись, аби втриматися на воді, та сили можуть залишити будь-якої миті. Тож вона подумки похвалила себе за те, що послухала Тетяну з приймальні та заручилася підтримкою Чотаря. Бо цей, навпаки, був у звичній для себе обстановці.

Результату не міг спрогнозувати ніхто.

Але що і як робити, він знав напевне.

Трохи побурчав, дізнавшись, що номер на другому поверсі. Та все ж закульгав сходами, дав Ользі годину перепочити з дороги. Знайшовся привід згадати давнє мамине попередження – ось вона й зіткнулася зі спробою визначити денний розклад за неї. Такою була одна з причин розлучення: колишній чоловік дратував періодичним бажанням контролю. Куди б вони не вибиралися разом, категорично давав на збори годину, постійно підганяв, загалом жив за власним годинником і коли м’яко, та здебільшого наполегливо вимагав, як сам казав, триматися у його фарватері. Одного разу набридло.

– Не втомилася, – відрізала вона. – Ми не для відпочинку приїхали.

– Я трошки подих переведу.

– Година – не трошки. Це шістдесят хвилин. У вас, Чотарю, взагалі є план дій? Усю дорогу намагалася витягнути, так ви ще й заснули демонстративно.

– Чому – демонстративно? Я просто задрімав. Просив же дати кермо.

– Щоб задрімали на ходу?

– У нас не дуже злагоджена команда, по-моєму.

– У нас узагалі нема команди. Поки що. Ми шукаємо мою доньку, якщо не забули.

– Не забув. Тому годину дав не вам, а собі. Раніше нічого не вийде. Мушу зробити кілька дзвінків.

– Кому?

На лице Чотаря вперше від початку подорожі набігла тінь. – Ольго, чудово розумію ваш стан і настрій. Але давайте домовимося: я не ваш підлеглий. Ви не вимагаєте від мене звіту, гаразд?

Вона трохи здала назад.

– Гаразд, ми визначили статус та межі прийнятного. Скажу інакше: маю право знати про ваші дії. Бо це стосується мене прямо й безпосередньо.

– Маєте, – легко погодився Чотар. – У мене в Шацьку не так багато знайомих. Та все ж є кілька, із ким можу вільно говорити про певні речі. Зараз хочу видзвонити. Потім зустрінемося з кимось і почнемо рухатися. Згода?

– Згода.

Заходячи до себе в номер, Ольга дужче, ніж хотіла, грюкнула дверима.

3

Ресторанне меню вона вивчала без особливого ентузіазму.

Чотар виявився людиною слова. Витратив на свої дзвінки трохи менше години. Весь цей час Ольга нудилася, забиваючи собі мозок переглядами заголовків у новинних стрічках із Інтернету. Спробувала поспати, навіть вийшло вимкнутися хвилин на десять. Її натура вимагала дій. Повільний застиглий час, якому треба постійно відважувати копняки, дратував неймовірно. Коли нарешті Чотар постукав і зайшов, вона неприховано зраділа: може, щось зрушиться.

На них чекали за півгодини в ресторані «Водограй».

Прогулятися краще пішки, тут усе поруч.

Але, чорт забирай, ще півгодини в пісок…

О цій порі в залі було небагато народу. Чотар, котрий вийшов без ковіньки, упевнено пройшов у куток, зайняв вільний столик. Дівчина у вишитій блузці поклала перелік страв, і Ольга мимоволі скривилася.

– Забагато рибного.

– Вугрі дуже смачні. Рекомендую салат з…

– Пані не любить рибу, – відповів за неї Вадим. – Курячий розсіл, медальйони з телятини у вас тут бачу.

Ольга просвердлила його поглядом.

– Ви й далі будете говорити за мене?

Дівчина стояла й чекала незворушно, звикла не зважати на фокуси клієнтів. Чотар теж мовчав. Ольга глянула на офіціантку.

– Курячий розсіл, медальйони з телятини.

– Попільничку, якщо можна, – вставив Вадим.

– Не курять у нас, – дівчина намалювала на обличчі каяття. – Для вас?

– Знаменитий салат із вугра. Каву.

Щойно офіціантка відійшла, Ольга вкотре за день визвірилася:

– Слухайте, опікати мене не треба. Говорити за мене теж. – На вашу свободу тут ніхто не зазіхає. Можу взагалі поїхати.

– Шантаж. Казали, вам цікаво. Уже ні?

– Цікаво. Тільки вам зі мною не дуже. Зараз поговоримо з людиною. Потім дійте самі, на власний розсуд. Без огляду на мене. А я по-своєму.

Ольга трохи подалася вперед, у голосі з’явилася скрадлива іронія.

– А ви ображаєтесь, Чотарю. І з жінками не вмієте спілкуватися.

– Хіба з вами треба якось по-особливому? Для мене всі статі рівні.

– Але вас дратує, що не можете загнати жінку під лавку й навіть просто давати вказівки.

– Не маю нічого такого на меті.

– Маєте.

Тепер уперед подався Чотар.

– Це вам подобається думати: усі кругом сплять і бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати під лавку тощо. Спокійніше ставтеся до життя, Ольго, спокійніше. Тут не Київ, навіть не Луцьк, куди потроху доходять столичні настрої. Ви приїхали туди, де зовсім інші цінності й звичаї.

– Вирішувати за інших – це, по-вашому, цінності. Суду, як кажуть, усе ясно.

За суперечкою обоє не помітили, як у ресторанчику з’явився новий відвідувач. Він зупинився при вході, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрібен, і перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всім корпусом, потім підвівся, грюкнувши стільцем, запитав:

– Степан Юрійович?

– Ні, – новий знайомий хитнув головою. – Штефан. Постійно плутають, звик уже.

То був кругленький коротун, такий собі колобок у простеньких коричневих штанях від старого костюму й блакитній бавовняній сорочці. З-під розстебнутого коміра вибивалося волосся, яким густо поросли груди, й Ольга насилу стримала гидливий вираз. Вона не любила надміру волохатих чоловіків, тож спробувала не дивитися ані туди, ані на зарослі руки. Не чекаючи запрошення, Штефан сів так, аби бачити обох, та розмову повів із Чотарем, ніби більше нікого не було.

– Тільки не морочте голову. Часу в мене мало, обід не гумовий.

– Перекусите?

– Кави.

Вадим жестом гукнув офіціантку, та записала замовлення й неквапом відійшла. Ольга отримала чергову можливість переконатися: у цих краях поспішати