Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

Далеко не забрідайте. У разі чого кричіть, не соромтеся.

– А в разі – чого? – вона ретельно роздушила недопалок носаком. – Раптом з-під землі вилізе хтонічна зміюка? Так я крикнути не встигну.

Говорила бадьоро, усіляко намагалася видати свої слова за жарти.

Але таки стало лячно.

Не хотіла Ольга показувати Чотареві свій справжній стан. Тому повернулася, рушила праворуч.

У той бік, який виводив до Піщаного.

7

Через півсотні метрів дорога повернула ліворуч.

Ольга пройшла вперед, зупинилася, озирнулася. Скидалося на те, ніби йшла міською вулицею і повернула за ріг. Чотар зник із очей, їх мовби розділила щільна лісова стіна. Зараз Ольга Барва опинилася в довгому, не надто вузькому, але й не дуже широкому живому коридорі. Чи здалося, чи справді стало темніше, хоч годинник на телефоні показував лише четверту пополудні, до заходу сонця було далеченько. Ольга завмерла, нашорошила вуха. Стояла тиша, навіть вітерець не ворушив листя й верхівки дерев.

Згори вниз по хребту пробіг зрадницький холодок.

– От дурня! – промовила вона вголос, заспокоюючи себе, витримала коротку паузу, повторила вже голосніше: – Дурня, казочки дитячі. Ясно?

До кого зверталася – не могла пояснити. Переступивши з ноги на ногу, витягнула з кишені куртки простеньку квітчасту хустку, пов’язала нею голову. Не знаючи, кого чи що хоче побачити або знайти, рушила далі прямо, маючи намір пройти до наступного звивистого повороту.

Дорога завернула більш як через сто метрів, й Ольга зупинилася, завмерла нерішуче.

Далі шлях тягнувся прямо, поміж густих дерев, і тепер уже точно нагадував довгий коридор. Аби не чисте від хмар, безмежно блакитне небо, Ольга могла уявити себе в тунелі. Піщаний ґрунт під ногами справді не вибитий, цим шляхом таки давно не ходили. Вона тут же відкинула цю думку: що значить давно… Менш ніж тиждень тому десь тут блукали Євген Заплава з Яною, раніше – двоє інших, поки невідомих їм бідолах, жертв проклятої дороги.

– Ану, тихо мені! – знову мовила голосно до себе. – Не буває величезних зміїв та заклятих місць, не буває. Люди себе морочать забобонами, а ти віриш.

Зараз Ольга бачила єдиний спосіб позбавитися власних безглуздих страхів.

Не зволікала, тут же втілила – зробила ще кілька кроків уперед, потім зійшла з дороги, ступила в ліс.

Куди далі – поняття не мала. Але для чогось же зайшла, дієва натура не давала стояти просто так. Тож Ольга обережно рушила, високо піднімаючи ноги. За якийсь десяток кроків раптом стало вогко й майже зникло сонячне світло, лише де-не-де пробивалося крізь листя й гілки.

Умить атакували комарі. Не по одному, як на дорозі – налетіли гуртом, одночасно полізли у вуха та ніс. Ольга навіть чхнула, почала відмахуватися руками й аж тепер остаточно зрозуміла правоту Чотаря, коли той наполягав убратися в щільну куртку з довгими рукавами. Вона швидко застебнулася на всі ґудзики, підняла комір, втягнула голову в плечі. Бридкі комахи не відчепилися, далі шукали й знаходили будь-яку шпаринку для нападу. Поки Ольга відганяла їх від лиця, легенькі голочки почали дзьобати нижче холош. Кровопивці залазили під штани, опановуючи вузьку ділянку між їхнім краєм та верхом черевиків. Жала проштрикували легенькі шкарпетки, й Ольга хвицнула ногою кілька разів, наче так можна струсити комах, надавати їм копняків.

Танцювала так на місці хвилин із десять.

Нарешті трохи призвичаїлася. Знайшла густу замашну гілку на найближчому кущі, відламала її, обмахнулася. Ніби полегшало, принаймні комарина хмара порідішала. Її таки встигли дошкульно вкусити в кількох уразливих місцях, почала чухатися. Від того засвербіло ще більше, й Ольга уявила себе з розчухмареним червоним лицем.

От же ж чорти занесли!

Сама того не помітивши, вона під час нерівної боротьби з комахами заглибилася в хащі. Зі свого місця ще бачила дорогу, що ледь-ледь виднілася між стовбурами. Прикинувши, що все одно відійшла не критично далеко, обережно просунулася вперед. Потім стала так, аби триматися паралельно дорозі, зробила ще кілька кроків.

З-під ніг раптом щось шаснуло.

Не стримавши крику, Ольга відскочила вбік, потім – ще далі, ще. Трохи заспокоївшись, зупинилася, уважно придивилася до трави. У поле зору вистрибнула маленька сіра жабка. Не зважаючи на незвану гостю, котра вторглася на чужу територію, застрибала далі, швидко зникши з очей. Та з іншого боку вигулькнула така сама, мовби її сестра-близнючка. Тепер Ольга вже не злякалася, навіть нахилилася нижче, упершись руками в коліна.

Ураз виявила – ґрунт під підошвами трохи пом’якшав. Зробивши ще крок назад, відчула, як повітря стало вогкішим. Невловимо потягнуло чимось сирим, так відгонило вдома від акваріума. У дитинстві дуже хотіла рибок, і батькам набридло з нею боротися. Він стояв, скляний, величезний, і в обов’язки Ольги входило регулярно чистити його. Процедура дівчині не подобалася, з дитинства була вразливою до бруду. Тож зволікала, як могла, аж поки вода не починала відчутно смердіти.

Запахи, котрі огорнули зараз, нагадали ті, із дитинства.

Гнилувата застояна вода.

Болото, коли вже зовсім точно.

Зрозумівши – далі бажано не йти, Ольга покрутила головою, вишукуючи найкоротший шлях назад.

Внизу знову шелеснуло.

За кілька сантиметрів від лівої ноги проповзла довга сіра змія.

– А-а-а-а! Ма-ма-а!

Високо підстрибнувши козою, Ольга дременула геть, не розбираючи дороги й наштовхуючись на дерева. Зупинилася, коли наступила на м’яке. З-під підошов сочилася волога, небезпека заблукати в болото стала реальною. Позадкувала, знову виходячи на тверде.

І враз дійшло: в полі зору нема дороги.

Хай вона сто разів проклята, але для Ольги Барви зараз була рятівною.

– Егей! – крикнула обережно, а тоді голосніше, дзвінкіше: – Агов! Ау! Я тут! – і нарешті не витримала: – Вадиме! Чотарю! Я тут, поможіть!

Заклик відбився легкою луною.

Знову запала тиша.

Ольга вже не зважала на комарів. Десь глибоко всередині впевнена, що все ж не встигла забратися надто далеко, рушила туди, звідки, як припускала, прибігла. Ступивши кілька кроків, знову завмерла, згадавши про змію – тут могла бути ще одна. Чи та сама раптом вирішить повернутися й напасти.

Проклята дорога.

Дух величезного змія.

Це нереальне, несправжнє. Казки, вигадки, забобони. Вона доросла цивілізована людина, самостійна жінка, у неї бізнес у Києві, є партнери в Європі.

– Ага, хай тут спробують…

Промовила це вголос, тихо вилаялася, до болю прикусила нижню губу. Отак на рівному місці влипнути. Кому розказати – не повірять, а повірять – посміються.

З неї.

Ольга рішуче закрокувала в протилежному напрямку, намагаючись тримати в полі зору місце, де не так давно бачила поміж деревами