Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі
- Розумію, розумію... - місіс Девіс відкидається на спинку, її зазвичай м'які очі зараз пильно оцінюють мене, але щось у її голосі дає мені зрозуміти, що їй не зовсім подобається те, що вона бачить.
Далі все знову закручується по новій, важкий погляд місіс Девіс, що піднявся на мої груди, швидко звільняє мене, мама відволікає гостю розмовою про мою сукню на випускний, обіцяючи пізніше показати, потім нескінченно розповідає про мою успішність і обожнювання мене викладачами, на що отримує вельми захопливу відповідь, яка «ненав'язливо» приплітає до мене з усіх боків ідеального Стена.
І я не витримую. Різко підвівшись, я з шумом відсуваю стілець, тут же привертаючи увагу всіх.
- Вибачте мене, мені щось недобре. Я піду до себе.
Я бачу, як мама невдоволено складає губи в смужки, обіцяючи цим жестом мені потім хорошу догану, бачу мовчання місіс Девіс, яка до цього безперервно тараторила, і зі старанністю ігнорую реакцію Стена, знаючи наперед, що там побачу.
Я зі скрипом засуваю стілець і швидким кроком перетинаю хол. Краєм ока я помічаю, як за мною піднімається Стен, який прозорливо спостерігав за мною весь час, і чую слідом полегшені зітхання батьків, які говорять про те, який турботливий у мене наречений. Краще не знайти.
Мене починає нудити. Від їхніх розмов, від нав'язаного на вечір супутника, від цих безглуздих парфумів, якими надушилася місіс Девіс, від своєї присутності тут і взагалі від всього цього тупого зборища.
Я не обертаюсь на сходах, коли чую за собою тонкий звук кроків, я прискорююсь, коли нарешті підходжу до своєї кімнати, і я не реагую на нього, коли на повний зріст просто плюхаюся на своє ліжко. І тільки коли в моїх руках опиняється телефон, я підводжу погляд і бачу Стена, що стоїть у дверному отворі і дивиться на мене.
- Чого тобі, Стен? - з відкритим нелюбством кидаю я. Так, ось така я невихована хамка.
Стен окидає мене неспокійним, навіть м'яким поглядом:
- Тобі справді недобре?
Ні, я просто хочу, щоб ти звалив і нарешті дав мені спокій.
- Так, щось голова розболілася. Я хочу поспати.
І тут же, знаючи тактовність і правильність цього хлопця, тріумфально чекаю від нього побажань хороших снів і закриту з того боку кімнату, але він мене дивує.
Стен раптом впевнено ступає всередину і грюкає за собою дверима. Я навіть відводжу в бік екран телефону, де маячить повідомлення, що встигло відправитися Кейну, і запитливо піднімаю брови. Мені хочеться кинути йому щось на кшталт «Гей, хлопче, притримай коней!», але він мене перебиває:
- Знаєш, я чув, як твоя мама розповідала там про твою сьогоднішню пригоду в школі... Але я знаю, що трапилося насправді. Ти з ним була.
Його раптом задзвенілий льодом голос, ніби відсікає ножем. Мене наче вдаряє високовольтним дротом, я застигаю паралізована, не в силах ворухнути жодною частиною тіла. Мені немає справи до того, що я, швидше за все, настільки літала у своїх думках, що пропустила частину маминих розмов, тому що зараз моє горло сковує в залізні лещата і єдина думка, яка самотньо б'ється в спорожнілій свідомості, - це безмовне питання: Як він міг дізнатись?
Я ковтаю, намагаючись заспокоїти прискорений пульс, важкими зусиллями змушуючи себе тримати обличчя, і поки я судомно шукаю відповідь на це запитання, я бачу ще дещо. У його ковзаючих по мені очах з'являється тонкий пролом. Він шукає. Шукає хоч щось, намагаючись знайти підтвердження своїх слів. І я розумію: він нічого не знає. Він блефує, сподіваючись змусити мене розколотися, що я сама зізнаюся у всьому.
- Та ну, - я нещиро посміхаюся, хоча така усмішка більше нагадує мені нервовий сміх на підірваному видиху. Стен не зводить з мене кришталево-холодних очей. Просто дивно, як ще хвилину тому в них було стільки тепла та турботи.
- Ну ти ж не дурна, Кім, - і знову це крижане почуття заповнює мене до країв. - Хіба не знаєш, що таким, як він, треба від таких, як ти? Можу посперечатися, що твоя мама й гадки не має, як ти її обманюєш. Він же старший за тебе, Кім. Скільки часу ти його знаєш?
Мене охоплює нездорове тремтіння.
- Господи, що ти хочеш від мене? Може, ти збираєшся зайняти місце Генрі, щоб дихати мені в потилицю і заглядати у рот? Я не повинна перед тобою звітувати! Це взагалі не твоя справа, зрозумів? Відчепися від мене, Стен!
Я замовкаю, важко дихаючи. Бурливий крик, за яким насправді ховається дика паніка, зараз здається мені зовсім поганою ідеєю. Але страх змушує мене боронитися і захищати себе з усіх боків.
Стен просто дивиться на мене, зовсім не реагуючи, а потім робить ще одну дивну річ, яка зовсім збиває мене з пантелику. Він спокійно рухається кімнатою і дивиться прямо на мене, не зводячи погляду. Я трохи з'їжджаю по спинці і озираюся на боки, розгубившись, але насправді Стен проходить повз ліжко і зупиняється біля вікна. Він чіпляється пальцями у вузьке підвіконня і дивиться у вікно, коротко розгойдуючись на п'ятах. Стен вчепився в його грані так сильно, що я бачу, як побіліли кісточки його пальців і розумію, що своєю запальністю тільки підштовхнула його до вірної відповіді.
- Я все одно докопаюся до правди, Кімберлі, - відсторонено каже він, дивлячись у вікно. Надто вже глибокий його погляд для цього віку... - Як казав твій батько ще півроку тому - це всього лише дитяче захоплення.
Здається, я остаточно гублюся, бо не знаходжу слів. Я дивлюся на нього і раптом розумію, що насправді навіть не знала його, незважаючи на те, що ми знайомі з дитинства. Сама не помічаю, як губ торкається легка скривлена посмішка.
- Вважаєш мене дитиною? - До моїх вух доноситься тихий голос, він ніби належить мені і водночас здається чужим. Стен повертає до мене обличчя:
- Вважаю тебе закоханою по вуха дурочкою... нездатною бачити очевидні речі. Він ще немало горя тобі принесе, побачиш, Кім. І ось коли він зробить тобі боляче, по-справжньому боляче, так, що тобі жити не захочеться... - а ось це мені вже не подобається, дуже не подобається. - Кім, ось тоді ти прийдеш до мене. І ти знаєш, я не відкину тебе. Я дам тобі підтримку і втіху, які ти проситимеш у мене. Ось тоді я покажу тобі, що таке справжнє, доросле кохання.
