Не моя - Елла Савицька

Через три тижні Настя приїхала додому із зустрічі з господарем приміщення, яке хотіла викупити для відкриття кав'ярні в Києві. Роздяглася і помітила Лексі, що спускалася по сходах в одних трусиках. На вулиці потеплішало, звичайно, але ще не настільки, щоб так роздягатися. У будинку все ж було прохолодно.

- Лексі, хороша моя, може, ти вдягнешся? - посміхнулася дівчина, прямуючи до дочки. - Де Аліна?

- Нагорі. Мамо, мені так жарко! - промовила дівчинка, як раз коли підійшла до матері. Настя поцілувала її в маківку. У цю ж секунду зрозуміла, що щось не так. Обхопила обличчя дівчинки руками і торкнулася чола губами. Лексі горіла.

- Лексі, стій тут, - скомандувала Настя та побігла в спальню за градусником. Серце забилось, як ненормальне. З кімнати назустріч вийшла стривожена Аліна.

- Анастасію Віталіївно, - залепетала прислуга. - Я забрала Лексі з садка, а вона гаряча.

- Я помітила. Ми їдемо до лікарі. Чекай вдома, я подзвоню.

- Добре.

Настя забрала у няні градусник, схопила кілька речей, документи і кинулася назад. Засунула під мишку доньці градусник. Той за хвилину показував майже сорок градусів. Дівчинка ледве на ногах стояла, притулившись до стіни. У Насті руки затремтіли і грудну клітину каменем придавило. Лексі хворіла, звичайно, раніше, але такої температури ще не було. Швидко напоїла її жарознижуючим, накинула плащик і шапку, схопила її на руки і помчала до машини.

Сорок хвилин вічності. Насті здавалося, вона збожеволіє поки доїде до приватної клініки, лікарю якої вже зателефонувала. Він пообіцяв зустріти їх. Кожну секунду мацала лоба і засовувала градусник, відмітка на якому вже закотилася за сорок. Господи, Господи, шепотіла молитви Настя, дивлячись, як її дитина відключається на очах.

- Лексі, хороша моя, - протягнула руку і взяла маленьку долоньку в свою, - Не спи, добре? - тремтячим голосом, кидаючи погляди на дорогу і пролітаючи на червоний.

- Я хочу спати, мамо, я втомилася! - сухими губами прошепотіла дівчинка, лягаючи на сидінні і закриваючи очі. Настя почала співати пісеньку, відчуваючи, як горло стискає спазм, але не перестаючи гладити дочку.

- Лексі, давай заспіваємо, добре? Підспівуй мені.

- Ні, мамо, ти співай, а я послухаю.

Лексі все ж втратила свідомість. Настя влетіла в лікарню, тримаючи на руках доньку, яку тут же перехопила бригада лікарів і відвезла в невідомому напрямку.

Набрала Віктора, але він не відповів. Стерла підлогу ногами, свердлячи поглядом двері і чекаючи на лікаря. Хвилювання за дитину - найсильніше. Що може бути гірше, ніж бачити свою дитину в несвідомому стані і не мати можливості допомогти? Рвати на собі волосся, бажаючи одного - віддати їй своє здоров'я, а самому забрати всю біль. Особливо коли не знаєш що з нею. Адже у Лексі ще вранці нічого не боліло. У садок відправлялася веселою, а тепер ... Настю колотило і лихоманило. Трясло від божевільного хвилювання. Коли лікар, нарешті, вийшов, вона думала, що повністю посивіла.

- Що з нею?

- Двостороння пневмонія, - прорік доктор. Настя прикрила рукою рот, відчуваючи, як ноги стають ватяними. - Ми вже колемо антибіотики. Температура почала падати. Але вам доведеться полежати тут якийсь час.

- Добре, - закивала головою Настя готова на все, аби донці стало краще. - Звідки вона взялася? Вранці все було в порядку.

- Таке буває. Стрімко розвиваються бактерії. Ми зробимо все від нас залежне. - Сергій Давидович співчутливо провів по плечу Насті, побачивши, як дівчина ледве тримається. - Анастасію Віталіївно, все буде в порядку! Вас зараз оформлять. Якщо вам потрібні якісь речі, поїдьте візьміть.

Настя відмовилася. Подзвонила Аліні, і дівчина привезла все найнеобхідніше.

Лексі кожен день по два рази ставили крапельниці, кололи уколи і відпоювали рідиною. Перші три дні здавалися пеклом. Температура то падала, то знову піднімалася так, що її складно було збити. Жарознижуючі не діяли. Настя дивилася на свою дитину і буквально вмирала, не в силах нічим допомогти. Плакала поруч на подушці, лаялася на медсестер, хоча розуміла, що ті ні в чому не винні. Просто здавали нерви. Дзвонили Віктор, Маша, Аріна, батько і навіть Стас. Діловим тоном поцікавився чому Лексі не з'являється на репетиціях, а коли дізнався, що вона в лікарні, побажав якнайшвидшого одужання. На четвертий день стало легше. Температура стрімко впала і більше не піднімалася. А коли дівчинка сама попросила їсти, Настя розплакалася, обіймаючи дочку і міцно притискаючи до себе змарніле бліде тільце. Сергій Давидович полегшено посміхнувся.

- Тепер все буде добре! - пообіцяв він, поплескавши дитину по волоссю, - Ти дуже сильна, Алексіє!

   Ще через день Лексі ожила повністю, вимагаючи зняти катетер і йти гуляти. Звичайно, ніхто цих вимог не виконав, але зате в палату доставили величезну червону коробку, перев'язану бантом.

- Вам принесли це ще вчора вранці, але ми не ризикнули віддати раніше, - пояснила молода медсестра. - А тепер, думаю, тобі буде цікаво, що за подарунок тут.

- Ух ти! А від кого це? - защебетала Алексія, крутячись біля коробки і обережно знімаючи бант.

- Від Стаса Багірова, - шепнула дівчина, а потім гордо додала. - Я навіть автограф у нього взяла.

- Мамо, це Стас приніс, - радісно заплескала в долоні дівчинка і застрибала на місці.

- Тшшш, не скачи, Лексі, тобі не можна ще активно рухатися. Давай подивимося, що там.

Настя вийняла з коробки величезного плюшевого зайця з морозивом в руках і великий набір м'якого воскового пластиліну з різними пластмасовими пристосуваннями для виготовлення кексів і тістечок.

- Мааам, це ж заєць. Пам'ятаєш, Стас говорив, що він буде зайцем? - Настя тепло посміхнулася.

- Я пам'ятаю. І з морозивом в руках. Шоколадним.

- Тааак. Він подарував мені себе. Так? Зайця. Себе. Подарував, значить, себе!

Настя не відповіла. Колись Стас подарував себе їй, а вона жорстоко з ним поступила. Розтоптата його щирість і любов. Але незважаючи ні на що, він продовжує висвітлювати життя її дитини. Сам не зайшов. І правильно зробив. Настя була настільки слабка, що кинулася б на його міцне плече, шукаючи підтримки, якої так і не знайшла в чоловіці. Віктор, виявляється, відлітав закордон. Сьогодні прилітає. А Стас ... Він більше не хотів її бачити, тому просто передав подарунок для дочки та поїхав. Як же пощастить тієї, кого він одного разу обере в супутниці життя, подумала Настя, змахуючи непотрібні сльози. Цей хлопець віддасть себе всього з торицею, а вона буде за нього щаслива. Коли-небудь потім. Коли біль відпустить і переросте з гострої стадії в ниючу, тупу і хронічну ...