Не моя - Елла Савицька

- У мене є особисті гроші. А те, що я - повія, ще довести треба.

- У мене купа фотографій. Думаю, суд присяжних оцінить. - Настя відчула, як у неї земля з-під ніг йде після його слів. Ноги відмовлялися тримати. Сволота. Підлий мерзотник. І найжахливіше, що він дійсно на це здатний. Вона читала по його темним як непроглядна ніч, очам, що він піде на все, аби домогтися свого.

- Я ненавиджу тебе, - прошепотіла пересохлими губами. Обличчя чоловіка - ката, нарешті, розгладилося. Віктор зрозумів, що переміг. Випустив її руку і відійшов.

- Я теж тебе люблю, кохана! - розвернувся і вийшов.

Бідна дівчина важко опустилася на стілець, відчуваючи, як всередині все тремтить. Це був кінець. Той самий The End, якого вона чекала і отримала прямо зараз. Далі її життя повністю безглузде. Якщо вона готова була поїхати до батька, впасти на коліна, у всьому зізнатися і просити вибачення, благаючи допомогти, то дочку втратити не зможе. Настя вчепилася руками в волосся і міцно заплющила очі, борючись із пекучими сльозами.

- Анастасіє Віталіївно? - пролунав тихий голос Аліни. Настя здригнулася. Підняла голову. Прислуга невпевнено тупцювала поруч з чашкою в руках і переляканими очима. - Вибачте заради Бога. Я зайшла на кухню попити води. Але вона була гарячою. - заторохтіла, пояснюючи. - Заглянула в комору, щоб дістати з морозильної камери лід, а потім почула, як ви увійшли в їдальню. Хотіла вийти, але ... - дівчина запнулася, дивлячись на Настю з такою жалістю, що їй огидно стало. - Вибачте мене. Я злякалася, - голос у мимовільного свідка розмови з чоловіком зірвався, і вона зі страхом на Настю втупилася. - Давайте я вам льоду принесу, - кинулася до тієї самої коморі, розташованої в суміжній з кухнею кімнаті.

Боже, тільки цього не вистачало, втомлено подумала Настя. Жалості від прислуги ... Але Аліна ж не винна. Її страх дуже навіть зрозумілий. Те, як себе повів Віктор, налякало б будь-кого.

Дівчина повернулася за п'ять секунд з пакетиком льоду і простягнула його господині.

- Ось. Візьміть.

- Дякую, Аліно, - стримано подякувала Настя, прикладаючи лід до ниючої щоки і губи. - Лягай спати.

- Анастасіє Віталіївно, може ще щось зробити для Вас? - стурбовано запитала дівчина, раз у раз зніяковіло опускаючи очі. - Боже, мені так шкода ...

- Аліно, йди спати, - більш наполегливо повторила Настя. Бачити просочений жалем погляд було нестерпно.

- Але я...

- Аліно! Іди! Будь ласка.

- Добре Вибачте. На добраніч, - залишивши на столі чашку з водою, за якою мабуть і приходила, швидко втекла до кімнати. Настя зітхнула. Коли це все закінчиться? А коли почалося? Як Настя з самого початку не помітила сутність її чоловіка? Як могла бачити в ньому приклад для наслідування та поваги?