Леопард - Ю. Несбе

Він уже підвівся й хотів піти геть, але передумав. Знову сів за стіл. Узяв палички.

Розділ 95. Спільники

Харрі вийшов із ресторану для танців, який уже не був рестораном для танців, спустився вниз пагорбом до «Мореходки», яка вже давно не була «Мореходкою». Попростував далі до бункерів, які прихищали загарбників цієї країни. Під ним був фіорд і сховане туманом місто. Крізь туман обережно пробиралися машини, виблискуючи жовтими котячими очима. З туману, ніби химера з вишкіреними зубами, вигулькнув трамвай.

Перед Харрі зупинилася автівка, й він скочив на переднє пасажирське сидіння. У стереопрогравачі Кеті Мелуа медовим голосом виливала свої страждання, й Харрі розпачливо вдарив по кнопці «стоп».

— Хай тобі грець, оце так вигляд, — жахнувся Ейстейн. — Хірург, вочевидь, провалив курс шиття. Принаймні зекономиш на масці на Гелловін. Дивись-но, не регочи, бо морда знову лусне.

— Обіцяю, — мовив Харрі.

— До речі, — зазначив Ейстейн. — У мене сьогодні день народження.

— Трясця. Тримай від мене цигарку. Це подарунок до свята.

— Саме те, про що я мріяв!

— Гм… І ні про що більш суттєве?

— Себто?

— Про мир у всьому світі?

— Якщо ти прокинешся, а навколо вічна злагода, це буде означати, що ти вже ніколи не прокинешся. Бо тут влаштували великий вибух.

— Гаразд. А особисто для себе?

— Нічого незвичайного. Хіба що нову совість.

— Нову совість?

— Стара вже поганенька стала. Стильним ти костюмчиком розжився. Гадав, ти маєш лише один, отой, інший.

— Це батьків.

— Святий Боже, ти, мабуть, усох.

— Еге, — мовив Харрі, підправляючи краватку. — Усох.

— А як там ресторан «Екеберг»?

Харрі заплющив очі.

— Пречудово.

— Пригадуєш жалюгідні руїни, куди ми тоді прокрадалися? Скільки ж тоді нам було? Шістнадцять?

— Сімнадцять.

— Хіба одного разу ти не танцював тут з Killer Queen?

— Можливо.

— Аж жаско, як подумаєш, що наша пишнотіла краля, втіха нашої юності, скінчила дні у будинку для престарілих.

Ейстейн зітхнув.

— Гм… Ейстейне?

— Що?

— А чому ми з тобою потоваришували?

— Мабуть, через те, що зростали поруч.

— І все? І жодної духовної спорідненості?

— Хай там як, а я не примічав. Як я знаю, у нас із тобою спільне було лише одне.

— І що ж?

— З нами обома більше ніхто не хотів товаришувати.

Наступні повороти вони проїхали мовчки.

— Окрім Валянка, — сказав Харрі.

Ейстейн пирхнув:

— У нього так страшенно смерділи ноги, що навіть поряд із ним сидіти було нестерпно.

— Саме так, — згодився Харрі. — А нам стало сил.

— Ми терпіли, звісно, — мовив Ейстейн. — Але ж смерділо жахливо.

Вони обоє розсміялися. Лагідно. Легко. Журливо.

Ейстейн поставив авто на коричневій траві, розчинив дверцята. Харрі видерся на дах бункера й сів на краю, гойдаючи ногами. У програвачі внизу, у машині, голос Спрингстіна співав про кревних братів та про присягу, якої треба додержувати.

Ейстейн простягнув Харрі пляшку «Джима Біма». Ревіння поодинокої сирени голоснішало, а потім знову віддалялося, поки зовсім не стихло. Трунок обпалив Харрі горло й шлунок, він виблював. Другий ковток пішов краще. А третій — взагалі чудово.

Здавалось, Макс Вайнберг намірився на клапті порвати шкіру на своїх барабанах.

— Я сам собі дивуюся, чому я навіть не каюся, — зізнався Ейстейн. — Але я ні греця не роблю такого й близько. Здається, з першої ж миті, як розплющив очі, я змирився з усім, як воно є. Отакий я ледацюга. А ти?

Харрі замислився:

— А я страшенно каюся. Мабуть, через те, що я про себе надто високої думки. Переконую себе, що міг би вчинити інакше.

— А насправді, ні греця ти не міг.

— Того разу не зміг. Але іншого разу, Ейстейне… Іншого разу…

— А хіба таке траплялося, Харрі? Хоч би раз за всю трикляту історію людства, га?

— Якщо такого не сталося, то це зовсім не означає, що воно не трапиться ніколи. Я гадки не маю, чи гепнеться зараз ця пляшка, коли я її випущу. Дідько, хто ж таке казав, який філософ? Гоббс? Юм? Гайдеґґер? Хтось із цих навіжених.

— То скажи мені.

Харрі знизав плечима:

— Гадаю, можна навчитися. Але ж ми вчимося так страшенно повільно, що утямлюємо щось, коли вже запізно. Наприклад, той, кого любиш, благає в ім’я любові зробити йому послугу. Скажімо, допомогти померти. Але ти відповідаєш «ні», бо не збагнув, не усвідомив цього. А коли врешті все збагнеш — уже пізно. — Харрі зробив чималий ковток. — І ти йдеш на таке заради когось іншого. Можливо, заради того, кого ненавидиш.

Ейстейн узяв пляшку.

— Гадки не маю, про що ти, але звучить якось понуро…

— Пусте, адже ніколи не буває пізно зробити добру справу, хіба ні?

— Може, ти хочеш сказати: завжди пізно?

— Ні! Мені зазвичай видавалось, що ми надто багато сил гайнуємо на ненависть, і у нас просто бракує снаги на вчинок під владою інших почуттів. Батько думав інакше. Він сказав, що ненависть і любов — це одне й те саме. Все починається з любові, а ненависть — то лише її зворотний бік.

— Амінь.

— Отже, з цього випливає, що ми маємо рухатись у зворотному напрямку: від ненависті до любові. Мабуть, ненависть — підходяща умова того, щоб навчитися нарешті колись вчинити інакше.

— Коли з тебе пре оптимізм, мене аж нудить, Харрі.

У приспів влилися звуки органа, що завивали, як циркулярна пила.

Ейстейн схилив голову набік, струшуючи попіл. Очі Харрі набрякли сльозою. Бо раптом він побачив усі роки, що склалися у їхнє трикляте життя, у тому, як його друг струшує попіл, — зазвичай, трохи схиливши голову набік, ніби цигарка йому заважка, ніби отой світ у викривленій перспективі був більше йому до вподоби. Попіл падав додолу у шкільній курилці, у порожню пивну пляшку на вечірці, куди вони вривалися непрохані, на холодний сирий бетон у бункері.

— А ти, бачу, старієш, Харрі.

— Ти так вважаєш?

— Атож. Коли дорослі чоловіки починають цитувати своїх батьків, то вони теж постаріли. Перегони досягли кінця.

І тоді Харрі згадав. Як слід було б відповісти на її питання, чого він хотів би зараз понад усе? Він хотів би мати крижане серце.

Епілог

Синювато-чорні хмари низько висіли над найвищою точкою Гонконгу — вершиною Вікторія, але дощі, що періщили з вересня, нарешті вщухли. Вигулькнуло сонце, й веселка перекинула свій міст між Гонконг-Айлендом та Коулуном. Харрі заплющив очі, підставивши обличчя під тепле сонце. Суха погода налагодилась саме напередодні сезону перегонів, які мали початися сьогодні увечері у «Хепі Велі».

Харрі почув японську мову, потім японці проминули лаву, на якій він сидів. Вони йшли від