Леопард - Ю. Несбе
— Отже, ти не хочеш з отим зустрічатися?
— Я не можу, Харрі. Мабуть, я теж нікудишня людина.
— Тож до наступного разу треба буде постаратися виправитися.
Він відчув, що вона посміхається.
— А це можливо?
— Спробувати ніколи не пізно. Перекажи ці слова Олегові й передай мої вітання.
— Харрі…
— Що?
— Нічого.
Вона поклала слухавку. Харрі стояв і дивився у вікно кухні.
А потім піднявся нагору й взявся пакувати речі.
Лікарка чекала на Харрі, коли він вийшов із туалету. Вони пішли коридором. Йти було недалеко — лише до охоронця, що стояв біля дверей у палату.
— Стан стабільний, — мовила вона. — Можливо, переведемо його знов у в’язницю. А чому ви сьогодні прийшли?
— Хотів подякувати за допомогу в одній справі. І приніс відповідь на його прохання.
Харрі зняв куртку й віддав її охоронцеві, розставив руки, дозволяючи себе обшукати.
— П’ять хвилин. Не більше. Гаразд?
Харрі кивнув.
— Ми зайдемо разом з вами, — попередив охоронець, не в змозі відвести очі від понівеченої щоки Харрі.
Харрі звів брову.
— Правила для цивільних, — пояснив охоронець. — До нас дійшла чутка, що ви звільнилися з поліції.
Харрі знизав плечима.
Чоловік підвівся з ліжка й сидів на стільці біля вікна.
— Ми знайшли його, — мовив Харрі, підсуваючи до нього стільця. Охоронець і надалі лишався біля дверей, але все пречудово розчув. — Дякую за допомогу.
— Я виконав свою частину угоди, — мовив чоловік. — А ти?
— Ракель не захотіла прийти.
Його обличчя лишилось незворушним, але він зігнувся, ніби від подуву крижаного вітру.
— В аптечці у хатинці Залицяльника-Кавалера ми знайшли слоїк, — вів далі Харрі. — Учора я отримав результати аналізів вмісту. Кетаномін. Той самий, що він впорскував своїм жертвам. Знаєш, що це таке? Він смертельний у великих дозах.
— А навіщо ти мені все це розповідаєш?
— Мене нещодавно теж почастували. У певному сенсі мені навіть сподобалось. Зараз мені до вподоби будь-яке зілля, а ще — спиртне. Але ти ж пам’ятаєш, я розповідав тобі, що робив у туалеті в готелі «Ландмарк» у Гонконзі.
Сніговик звів очі на Харрі. Нишком кинув погляд на охоронця й знову на Харрі.
— Аякже, — мовив він недбало. — У найдальшій кабінці…
— Праворуч, — підхопив Харрі. — Ще раз дякую. Не дивися у люстерко.
— І ти теж, — парирував чоловік, простягаючи йому кістляву бліду руку.
Харрі секунду дивився на неї. Потім потиснув.
Коли Харрі випускали з дверей, він озирнувся й краєм ока зауважив, що Сніговик, шкандибаючи, вийшов з палати разом з охоронцем. А потім вони завернули у туалет.
Розділ 94. Скляна локшина
— Привіт, Холе, — привіталася Кая і посміхнулася йому.
Вона сиділа у барі на низькому стільці, позакладавши руки під сідниці. Блискучий погляд, червоні вуста, щоки горять. Він був вражений, що, виявляється, до сьогодні він не бачив її з макіяжем. Неправда, що, як він простодушно гадав, макіяж не наділяє принадну жінку ще більшою принадністю. На ній — простенька чорна сукенка. На шиї — коротка нитка жовтуватих перлів, які то підіймалися, то опускалися у ритмі її дихання, лагідно виблискуючи.
— Ти вже довго чекаєш?
— Ні, — відповіла вона, підвелася перша, ніж він встиг сісти, пригорнула його до себе, поклала йому голову на плече й трішки так постояла. — Я лише трохи змерзла.
Вона геть не зважала на погляди, які кидали на них решта відвідувачів, вона не відпускала його, ба навіть більше, засунула руки йому під піджак і долонями посовала йому по спині, щоб зігрітися. Харрі почув, як хтось кахикнув, глянувши, зауважив чоловіка, манери виказували в ньому метрдотеля.
— Наш столик уже чекає, — посміхнулася вона.
— Столик? Я гадав, ми просто вип’ємо що-небудь.
— Треба ж нам відсвяткувати завершення справи, хіба ні? Я заздалегідь замовила частування. Щось дуже особливе.
У заповненому під зав’язку залі ресторана вони сіли за столик біля вікна. Офіціант позапалював свічки, налив у келихи яблучний сидр, знову поставив пляшку у відерці з льодом і облишив удвох.
Вона підняла келих.
— Вип’ємо?
— За що?
— За те, що відділ убивств працюватиме, як і раніше. А ми з тобою й надалі ловитимемо поганих людей. За те, що ми зараз тут. Разом.
Вони випили. Харрі поставив келих на скатертину. Трохи відсунув його. Від келиха зостався вологий слід.
— Кає…
— Я маю дещо для тебе, Харрі. Скажи, чого тобі зараз хочеться найбільше?
— Послухай-но, Кає…
— Що? — Затамувавши подих, вона хутко нахилилася до нього, нетерпляче чекаючи на відповідь.
— Я казав, що знову поїду. Я від’їжджаю завтра.
— Завтра? — засміялася вона, але усмішка на її вустах потьмяніла, а офіціант, що саме нагодився, розгорнувши серветки, простелив їх, важкі та білісінькі, їм на коліна. — Куди ж?
— Геть звідси.
Кая втупилась поглядом у стіл, не відповівши ані слова. Харрі хотів накрити її руку своєю. Але стримався.
— Отже, мене виявилося замало, — прошепотіла вона. — Нас виявилося замало.
Харрі зустрів її погляд.
— Ні, — мовив він. — Нас обох замало. І для тебе, і для мене.
— А ти хіба знаєш, що таке — достатньо? — В її голосі чулися сльози.
— Чимало знаю, — відповів він.
Кая важко дихала, силкуючись, щоб голос не затремтів.
— Це Ракель?
— Так.
— І завжди була Ракель?
— Так. Ракель була завжди.
— Але ж ти сам казав, що не потрібен їй.
— Я не потрібен їй такий, який я зараз. Отже, мені треба змінитися. Щоб знову стати на всі сто. Розумієш?
— Ні, не розумію. — На її віях затремтіли дві крихітні сльозинки. — Ти й так у гарній формі. А ці рубці лише…
— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі зовсім не ці рубці.
— Чи я ще колись побачу тебе? — спитала вона, піймавши сльозинку нігтем вказівного пальця.
Вона схопила його руку і стиснула так сильно, що суглоби побіліли. Харрі глянув на неї. І вона облишила його руку.
— Я більше не приїду за тобою, — мовила вона.
— Знаю.
— Ти не впораєшся…
— Найпевніше, не впораюсь, — усміхнувся він. — Утім, хто здатен впоратися?
Вона схилила голову набік. А тоді усміхнулася, показавши білі гострі зубки.
— Я здатна, — відповіла вона.
Харрі сидів, поки не почув, як у темряві за вікном м’яко ляснули дверцята автівки й завівся двигун. Він сидів, уп’явшись поглядом у скатертину, й уже хотів підводитися, коли краєм ока зауважив супову тарілку, а голос метрдотеля повідомив:
— Особливе замовлення на прохання пані, доставлено літаком із Гонконгу. Скляна локшина Лі Юаня.
Харрі витріщився на тарілку. Вона досі тут, — міркував він. Ресторан — мильна бульбашка, яка зараз відірветься від землі, полетить над містом, згодом зникне з очей. На кухні завжди буде вдосталь їжі,