Нездоланний - Лі Чайлд

увійшли б. Вони мусили це зробити. Це була їхня сфера. І досі їхнє майбутнє. Усі хлопці, яких знав Ричер, які займалися шахрайством, крадіжками, вбивством і зрадами, до самого кінця вірили в те, що в них є хоч мізерний шанс якось вийти сухими з води, а тому хоча б щось потрібно було врятувати за можливості. Ніхто не захоче починати все заново. Ці хлопці могли б зберегти більшу частину свого майна. І своє приладдя. Ричер здогадувався, що камери із високою чіткістю зображення коштували чимало.

Тож один із них точно увійде всередину. Проте тільки один. Несподівана поява спрацьовувала лише один раз. Вони чекали.

Людська натура. З’явився свинар. Великі долоні, широкі плечі, вимащений брудом одяг. Він дуже обережно виглянув з-за кута, не збираючись поки що нічого робити, окрім як швидко оцінити ситуацію. Міцно притискаючись до стіни. Нічого не виставляючи в поле зору. Можливо, тільки плече. Чи ніс. Тоді він знову виглянув з-за кута, цього разу нахилившись на якийсь дюйм далі.

Ричер вистрелив йому в чоло. Легенький натиск на спусковий гачок, заледве його торкаючись і одразу відпускаючи, обережний постріл просто в десятку. Гру закінчено. Що, вочевидь, почув останній тип і одразу почав тікати. Тепер він був один. Раптом він став жертвою первісних страхів. Раптом йому випала можливість їм піддатися. Без жодних свідків.

У військових колах активне та агресивне переслідування противника лише заохочували, тим паче, що зараз будь-яка причина вибратися з кімнати виглядала однаково чудовою для них, тож Ричер побіг також, а Ченґ рушила слідом за ним.

58

Вони перестрибнули через свинаря, вискочили з-за дверей студії та попрямували в напрямку, що пролягав на півдорозі ліворуч від них, націлюючись на пробіжку від кута будинку до початку під’їзду до нього. А все тому, що під’їзд був їхньою метою. Так повинно було бути. Така людська натура. Втеча. Єдиний вихід. А все решта – то лише пшеничне поле.

Вони побачили його за шістдесят футів попереду, він біг, озираючись назад, у одній руці він тримав свій М16, а в другій нічого не було. Він був кремезним типом із розпашілим обличчям, а його довге хвилясте волосся тепер усе зібралося в нього на маківці. Він був одягнений у блакитні джинси, які виглядали накрохмаленими. Він добіг до початку під’їзду та озирнувся. Вони пірнули ближче до будинку. Той тип залишився на території один. За ним був свинарник, а попереду аж до Міссурі не було нічого, окрім пшениці. Під’їзд до будинку був праворуч від нього. До Материного Спочинку було двадцять миль.

Чоловік завмер на місці. Ченґ запитала:

– Ти можеш вистрелити в нього з цього місця?

Ричер нічого не відповів. Вона запитала:

– З тобою все гаразд?

Він відповів:

– На дев’яносто відсотків.

Бо саме так він бачив цю ситуацію. З ним не відбувалося нічого поганого. Нічого особливого. Жодної зламаної кістки чи закривавленої рани. Але нічого не працювало так, як треба. Не зовсім так, як треба. «Мозок – це не те саме, що рука».

Ченґ запитала:

– Як ми це зробимо?

Ричер подумки почав лічити у зворотному порядку. Патрони, якими цілилися в меншу будівлю. Грюкіт, удар. Скільки їх було?

Пам’ять. Він зробив декілька кроків.

Чоловік у джинсах та з волоссям підняв свою рушницю. М16 з відстані шістдесяти футів. Теоретична загроза. Будь-який вправний стрілець зміг би влучно вистрелити з великої рушниці на відстані шістдесяти футів. Для М16 це було менше ніж довжина сорока її дул, якщо скласти їх усіх докупи. Майже умовна дистанція. Проте цей тип не був вправним стрільцем. Це вже було доведено ще там, у маленькому будинку. А тепер він ще й пробігся. Тепер у нього перехопило подих. Він відчував важкість у грудях. У нього шалено калатало серце.

Ричер залишався на місці. Чоловік вистрелив. Промах. На фут вище і на фут убік. Ричер почув свист патрона в повітрі, а тоді глухий удар десь далеко позаду себе, коли патрон влучив у будівлю. Мабуть, у ту маленьку прибудову біля зруйнованої огорожі. З мертвими чолов’ягами.

Він відступив назад, в укриття, й тоді сказав:

– Рано чи пізно в нього закінчаться набої.

Ченґ відповіла:

– Він перезарядить зброю.

– Але не зробить цього швидко.

– Це і є твій план?

– Ти мені потрібна біля мене. Про всяк випадок.

– Для чого?

– Дві голови краще, ніж одна. Особливо якщо врахувати стан моєї.

– З тобою все гаразд?

– Не зовсім. Та зрештою, наскільки зі мною все має бути гаразд?

– Я сама піду це зроблю.

– Я не можу тобі цього дозволити.