Смерть на Нілі - Агата Крісті
– Мабуть, помститися!
– Безглуздя! Було б природно, якби вона зробила щось мелодраматичне, наприклад, вистрелила в мене впритул.
– Гадаєте, це більше на неї схоже, так?
– Чесно кажучи, так. Вона запальна, у неї нестримний характер. Я б не здивувався, якби вона зробила щось подібне в пориві люті. Але це шпигування…
Він похитав головою.
– Це більш підло, так? І розумно!
Дойл подивився на детектива.
– Ви не розумієте. Це діє Ліннет на нерви.
– А вам?
Саймон здивувався.
– Мені? Я б із задоволенням скрутив тій чортиці шию.
– То від колишніх почуттів нічого не лишилося?
– Любий мій мсьє Пуаро, як би це пояснити? Вони зникли – як місяць, коли сходить сонце. Я й не знаю, де вони. Коли я зустрів Ліннет, Джекі просто перестала існувати.
– Tiens, c’est drôle, ça![18]– пробурмотів Пуаро.
– Перепрошую?
– Мене зацікавило ваше порівняння.
Саймон знову почервонів.
– Припускаю, Джекі сказала, що я одружився з Ліннет через гроші. Це клята брехня! Я б не одружився з жінкою заради грошей! Джекі не розуміє, як це важко для чоловіка, коли… коли жінка так дбає про нього, як вона дбала про мене.
– Що?
Пуаро різко подивився на нього.
Саймон пояснив:
– Це… це, мабуть, підло казати, але Джекі любила мене аж занадто.
– Une qui aime et un qui se laisse aimer, – пробурмотів Пуаро.
– Е-е? Що ви сказали? Бачте, чоловік не хоче відчувати, що жінка турбується про нього більше, ніж він про неї, – голос Саймона потеплішав. – Чоловік не хоче, щоб його тілом і душею володіли. Кляте власницьке почуття! Цей чоловік – мій, він належить мені! Мені таке не до вподоби, жодному чоловіку не до вподоби. Виникає бажання втекти, звільнитися. Чоловік хоче володіти жінкою, а не щоб вона володіла ним.
Він різко замовк і тремтячими пальцями запалив цигарку.
– Ви так почувалися з мадемуазель Жаклін? – запитав Пуаро.
– Що?
Саймон втупився в нього, а тоді визнав:
– Ну, так, насправді так і було. Звичайно, вона цього не розуміла. Та і я ніколи не наважувався їй сказати. Але мене це постійно тривожило. А тоді я зустрів Ліннет і по вуха закохався! Я вперше бачив таку вроду. Усе було як у казці. Усі до неї залицяються, а вона вибирає такого простого хлопця, як я.
Його голос був сповнений хлопчачої гордості та захоплення.
– Зрозуміло, – промовив Пуаро. Він задумливо кивнув. – Так, зрозуміло.
– Чому Джекі не прийме цього як чоловік? – обурено допитувався Саймон.
Тінь усмішки майнула на губах Пуаро.
– Бачте, мсьє Дойл, вона, передусім, не чоловік.
– Ні, ні, я маю на увазі прийняти все гідно. Зрештою, іноді треба проковтнути гірку пігулку, коли виникне потреба. Визнаю, вина – на мені. Але що робити! Якщо дівчина стала тобі байдужа, це чисте безумство одружитися з нею. А тепер, коли я бачу, на що Джекі здатна й до чого може дійти, то відчуваю, що мені пощастило вчасно втекти.
– І до чого може дійти… – задумливо повторив Пуаро. – Ви уявляєте, мсьє Дойл, до чого може дійти?
Саймон вражено подивився на детектива.
– Мабуть, що ні… А на що ви натякаєте?
– Ви знали, що вона носить із собою револьвер?
Саймон нахмурився та похитав головою.
– Я не вірю, що тепер вона ним скористається. Раніше могла б. Гадаю, той час пройшов. Тепер вона просто сповнена злоби й намагається на обох нас відігратися.
Пуаро знизав плечима.
– Може, і так, – із сумнівом мовив він.
– Я про Ліннет турбуюся, – сказав Дойл трохи недоречно.
– Це зрозуміло.
– Я не боюся, що Джекі влаштує якусь мелодраматичну стрілянину, та ці вистежування та переслідування зачіпають Ліннет за живе. Я розповім вам свій план, і ви, можливо, підкажете, як його вдосконалити. Почну з того, що я публічно оголосив, що ми пробудемо тут десять днів. Але завтра з Шеллала до Ваді-Хальфи відправляється пароплав «Карнак». Я планую забронювати місця під вигаданими іменами. Завтра ми вирушаємо на екскурсію на острів Філе. Служниця Ліннет забере багаж. Ми сядемо на «Карнак» у Шеллалі. Коли Джекі дізнається, що ми не повернулися, ми будемо вже далеко звідси. Вона подумає, що ми вислизнули від неї та повернулися в Каїр. Власне, я можу підкупити носильника, щоб він це підтвердив. Запит у туристичних агентствах їй не допоможе, бо наших імен там не буде. Що про це думаєте?
– Добре продумано. Та припустімо, вона чекатиме тут, поки ви не повернетеся.
– Ми можемо й не повернутися сюди. Помандруємо аж до Хартума, а потім, можливо, літаком до Кенії. Вона не слідуватиме за нами в будь-яку точку світу.
– Ні, настане час, коли фінанси їй цього не дозволять. Як я розумію, грошей у неї дуже мало.
Саймон захоплено подивився на Пуаро.
– Розумно. Знаєте, я навіть не подумав про це. Джекі бідна, як церковна миша.
– То як же вона змогла поїхати за вами аж сюди?
– Вона, звичайно, має невеликий дохід, – невпевнено пояснив Саймон. – Десь до двохсот фунтів на рік. Думаю… мабуть, так воно і є, вона продала свій капітал, щоб слідувати за нами.
– Отже, прийде час, коли вона витратить усі свої ресурси й залишиться ні з чим?
– Так…
Саймон неспокійно засовався. Ця думка начебто стривожила його. Пуаро уважно спостерігав за чоловіком.
– Так, – сказав він. – Неприємна думка…
Дойл відказав доволі сердито:
– Що ж, я нічим тут не допоможу, – а тоді додав: – Як вам мій план?
– Думаю, він може спрацювати. Але, звісно, це відступ.
Саймон почервонів.
– Хочете сказати, що ми втікаємо? Так, це правда… Але Ліннет…
Пуаро подивився на нього, а тоді ледь кивнув.
– Як ви й кажете, мабуть, це найкращий спосіб. Але пам’ятайте, що мадемуазель де Бельфор не дурна.
– Я відчуваю, що колись нам доведеться зупинитися та вияснити все до кінця. Її поведінка нелогічна, – похмуро сказав Дойл.
– Логічна, mon Dieu[19]! – викрикнув Пуаро.
– Немає причин, через які жінкам не варто було б поводитися розумно, – незворушно промовив Саймон.
– Дуже часто вони так і поводяться. І це ще більше засмучує, – сухо відповів детектив і додав: – Я також буду на «Карнаку». Це частина мого маршруту.
