П'ятеро поросят - Агата Крісті
Пуаро запитав:
— У вас особисто не було ніякого сумніву з приводу того, хто взяв трунок?
— Звичайно, ні. Я одразу ж зрозумів, що це вчинила Керолайн. Я її досить добре знав.
— Це дуже цікаво. Я теж хотів би знати, пане Блейк, що за особа була Керолайн Крейль.
Філіп Блейк мовив різко:
— Це була зовсім не та нещасна, якою вважала її публіка під час процесу!
— А якою ж вона була?
Блейк знову всівся і розважливо запитав:
— Ви справді дуже хочете знати?
— Я справді дуже хочу знати.
— Керолайн була нестерпна жінка. Нестерпна до неймовірного. Вона була приваблива, нічого не скажеш. В її поведінці відчувалася саме та цнотливість, яка так легко підкуплює. Її ніжний і беззахисний вигляд завжди викликав лицарські почуття. Інкрли — я трохи почитував історію — мені здавалося, що Марія, королева Шотландії, повинна бути саме такою, як вона. Вічно захоплена і нещасна, приваблива, як магніт, а по суті холодна, користолюбна інтриганка, яка затіяла змову з метою вбивства Дарнлея[3], що їй і вдалося. Керолайн була такою ж: холодною, користолюбною жінкою. З препоганим характером. Не знаю, чи говорили вам про це. Факт не істотний для процесу, але він добре виражає її характер. Що вона заподіяла своїй сестрі, коли та була ще зовсім маленькою? Вона її ревнувала, її мати вийшла заміж вдруге і всю увагу й любов віддала маленькій Анжелі. Керолайн не могла цього знести. Вона намагалася вбити сестру. На щастя, удар не був фатальний. Але вчинити подібне — жах!
— Справді.
— Так ось якою дійсно була Керолайн. Вона у всьому намагалася обставити інших. Чого вона не могла терпіти так це щоб хтось був на першому плані. У ній жив холодний і егоїстичний демон, який у гніві міг призвести до злочину. Вона здавалася імпульсивною, але насправді була користолюбною. Коли Керолайн, ще баришнею, приїхала у гості в Олдербері, вона вивчила всіх нас і розробила свої плани. Грошей у неї не було. Я ніколи не виступав серйозним конкурентом, я був молодший син, який мав сам пробивати собі шлях у житті, — сьогодні я міг би, мабуть, купити з потрохами і Мередіта, і Крейля, якби він жив! Керолайн одного часу зупинилася було на Мередіті, але ненадовго, а потім узяла курс на Еміаса. Еміасові повинен був перейти маєток в Олдербері, і хоч це й не складало надто великої суми, але вона зрозуміла, що в нього неабиякий талант художника. Вона зробила ставку не тільки, на його геніальність, але й на величезний фінансовий успіх. І виграла. Незабаром Еміас здобув заслужену славу. Він не був, власне кажучи, модним художником, але його талант визнавали, і картини його розходились. Ви бачили коли-небудь хоч одну з його картин?.. У мене є одна. Підемо глянете.
Він провів Пуаро до їдальні і показав на стіну ліворуч.
— Ось. Це і є Еміас.
Пуаро дивився мовчки. Він дивувався, як людина може власним розумінням так глибоко сприйняти і виразити умовну тему… Ваза з трояндами на полірованому червоного дерева столі. Збита, стара тематика натюрморту! Що зробив Еміас Крейль, як зумів добитися того, щоб надати трояндам такого світіння, такого бурхливого, майже неприродного життєвого полум'я? Поліроване дерево трепетало, жило… Як пояснити хвилювання, що викликає картина?
А вона справді хвилювала. Пропорції столу, мабуть, розчарували б інспектора Хейля. Крім того, він би поскаржився, що жоден з відомих йому сортів троянд не має точно такої форми і такого забарвлення. А пізніше мучився б у здогадках, чому його не задовольнила троянда на картині, а круглі столи з червоного дерева ще довго виводили б його з терпіння.1
Пуаро зітхнув і сказав:
— Так, тут є все.
Блейк провів його назад до кабінету і тихо мовив:
— Що стосується мене, то я ніколи нічого не розумів у мистецтві. І я не знаю, чому мені завжди так подобається дивитися на цю річ. Не знаю, але подобається. Достобіса гарна вона, це щось чарівне.
Пуаро енергійно кивнув на знак згоди, Блейк запропонував гостеві сигару і запалив сам.
— І ось ця людина, яка малювала троянди, малювала «Жінку з шекером», малювала дивну, смуткову картину «Народження господа», — ось цій людині обірвали життя у розквіті творчих сил. І все це з-за якоїсь дрібної і мстивої жінки!
Він замовк на мить.
— Ви скажете, що я єхидний, настроєний проти Керолайи. У неї була зваба — я це відчував. Але я знав, я завжди знав, що ховається за тою звабою. У цій жінці, пане Пуаро, було багато зла. Вона була жорстока, підступна і вміла схопити те, що бажала!
— Однак ви мені розповідали, що пані Крейль мирилася з багатьма умовностями свого заміжжя?
— Так. Але вона скаржилася всьому світові, весь час розігрувала з себе великомученицю. Бідний Еміас! Його подружнє життя — суцільне пекло. Краще було б, якби він не належав до жерців мистецтва. Але це було для нього втечею. Коли він малював, його ніщо не тривожило, він рятувався і від Керолайн, і від її причіпок, і від безперервних сцен та чвар. Вони були без кінця, повірте мені. Не минало й тижня, щоб не зчинилася сварка, з громом і блискавками, невідомо з якої причини. Мабуть, їй це подобалось. У мене таке враження, що чвари були для неї стимулом, засобом для розрядки. Тоді вона могла вільно виявити свою жорстокість, вилити гіркі, образливі слова — все, що завгодно. Після цих сцен вона була мов лагідна кішечка, гарно випещена і прилизана. А його ці сцени виснажували. Він хотів тиші, миру і спокою. Мабуть, така людина, як він, не повинна ніколи одружуватися. Він не створений для подружнього життя. Людина типу Крейля повинна мати волю, а не бути закутою в ланці.
— Він ділився з вами?
— Так. Він знав, що має справу з відданим другом. Еміас завжди розкривав мені очі на справжній стан речей. Не скаржився, — це було не в його стилі, — він тільки говорив: «Дідько б їх забрав, цих жінок, усіх разом». Або: «Ніколи не одружуйся, мій любий. Залиш пекло для потойбічного життя».
— Вам відомі його почуття до мадемуазель Грієр?
— О так! Я був свідком розквіту їхніх почуттів. Він мені сказав, що зустрів незвичайну дівчину. Вона була інша, казав він, ніж усі, кого він знав раніше. Я не перебільшую його слів. Він завжди зустрічав жінку, яка була иезрівняна з іншими. Але через місяць, якщо його про