Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
— Вони ж стріляли в нас майже два тижні, — сказав Саллі. — З того дня, як ми вийшли з долини А-Шау. Ми перемогли в Там-Бой, а коли перемагаєш, то маєш іти вперед, принаймні мені так завжди здавалося, але те, що робили ми, було відступом, а не наступом. Та що там, ледь не панічною втечею. Переможцями ми почувалися точно недовго. Підтримки не було, нас просто кинули напризволяще. Довбана в’єтнамізація! Яка то була фігня!
Він трохи помовчав, дивлячись на неї, а вона відповідала йому спокійним поглядом. Автомобілі довкола них блищали, наче в гарячці. Якийсь нетерплячий далекобійник наліг на клаксон і Саллі підскочив, як людина, яку зненацька вирвали з дрімоти.
— Ось тоді я і зустрів Віллі Ширмена, ну, коли відходили з долини А-Шау. Його обличчя видалося знайомим. Я не сумнівався, що десь його бачив, але не міг згадати де. Люди ж від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох сама знаєш як змінюються. А якось по обіді він ще з кількома хлопцями з батальйону «Браво» сиділи собі, жартували, теревенили про дівчат. А Віллі й каже, що вперше дістав французький поцілунок на танцях у Товаристві святої Терези Авільської. А я думаю: «Святе лайно! Та це ж сентґебівські дівчата!» Підходжу до нього і кажу: «Може, ви, католики, й були королями Ашер-авеню, але ми втирали ваші підарські носи щоразу, коли ви грали в футбол з Гарвіцькою середньою». Було так, ніби я крикнув: «Ага, попався!» Тут вражий Віллі як схопиться! Я подумав, як той колобок: «Я і від тебе утечу». Ніби привида побачив абощо. Але раптом він засміявся і простяг п’ятірню, і я помітив, що він усе ще носить свій шкільний перстень! І знаєш, що все це доводить?
Стара мамасан нічого не сказала, втім, як і завжди, проте по її очах Саллі бачив, що вона знає, що все це доводить: люди смішні, діти говорять найнеймовірніші речі, переможці ніколи не відступають, а невдахи ніколи не перемагають. А ще, Боже, благослови Америку.
— Хоч би там як, нас гнали цілий тиждень, і ставало очевидно, що вони вже близько, затискають з флангів. Наші втрати весь час росли, а через освітлювальні ракети, гелікоптери і виття, яке вони зчиняли ночами в нетрях, годі було спати. А тоді нападали, розумієш? По двадцять, тридцять чоловік… Куснуть і відступлять… куснуть і відступлять, і так весь час. А ще та їхня штучка… — Саллі облизав губи, зауваживши, що в нього пересохло в роті. Тепер він шкодував, що поїхав на похорон Пагса. Пагс був хороший хлопець, та не такий, щоб виправдати повернення таких спогадів. — Поставлять у лісі чотири-п’ять мінометів, з якогось нашого флангу, розумієш… і біля кожного вишикують по вісім-дев’ять чоловік з мінами. Чоловічки в чорних піжамах, вишикувані, як діти коло фонтанчика з питною водою в школі. А тоді по команді кожен кидав свою міну в трубу міномета — і ну бігти щосили. Цим своїм бігом вони виманювали противника, тобто нас, приблизно в той же час, коли починали падати міни. Це завжди нагадувало мені історію, яку якось розповів чоловік, що мешкав над Боббі Ґарфілдом, коли ми перекидалися м’ячиком на траві перед будинком Боббі. Про бейсболіста, який колись грав за «Доджерз». Тед сказав, що той тип бігав так збіса швидко, що кидав м’яч з домашньої бази і встигав зробити пробіжку до шортстопу між другою й третьою базою і самому його взяти. Це якось… виводило з рівноваги.
Так, і він був зараз так само трохи виведений з рівноваги, трохи очманів, неначе дитина, що здуру розповідає сама собі в темряві історії про привидів.
— Вогонь, який вони вели по галявині, де впали гелікоптери, повір мені, був з тої ж серії, тільки гірший.
От тільки це була не зовсім правда. Того ранку в’єтконгівці відірвалися на повну: врубали звук до максимуму, а тоді повиривали кнопки, як любив говорити Мімз. Стрільба з джунглів навколо охоплених полум’ям гелікоптерів була не просто зливою, а бурею перед всесвітнім потопом.
У бардачку «Кепріса» лежали цигарки, стара пачка «Вінстона», яку Саллі тримав для екстрених випадків, перекладаючи її з одного авто в інше щоразу, коли їх міняв. Цигарка, яку стрельнув у Діффенбейкера, розбудила тигра, тож він простяг руку повз стару мамасан, відчинив бардачок, понишпорив серед паперів і намацав пачку. Цигарка матиме прогірклий присмак і пектиме в горлі, то й добре. Щось таке йому й треба.
— Два тижні обстрілу і стискання кільця, — сказав він мамасан, натискаючи запальничку. — Повний тарарам, а на кляту південнов’єтнамську армію нічого й розраховувати, серденько. У них завжди, здавалося, знаходилися цікавіші справи. «Баби, барбекю і боулінг», як казав Мейленфант. Наші втрати збільшувалися, прикриття з повітря прилітало не тоді, коли треба, ніхто не спав, і здавалося, що більше до нас приєднувалося хлопців з А-Шау, то ставало гірше. Пам’ятаю, одному з хлопців Віллі, Гейверзу чи Гейберу, якось так, влучило прямо в голову. Прямо в довбану голову. Він упав посеред стежки, очі розплющені, намагається щось сказати. Кров так і б’є з дірки ось тут… — Саллі постукав у себе над вухом, — …а ми повірити не могли, що він ще живий, не те щоб ще й розмовляв… А потім гелікоптери… Було, ніби в кіно: весь цей дим і стрілянина, бах-бах-бах. Бачиш, отака була прелюдія перед твоїм селом. Натрапили на нього і тут… на дорозі лежить отой стілець, типу кухонного, з червоним сидінням, а сталеві ніжки стримлять у небо. Просто лайно лайном. Вибач, але так воно виглядало: не варте того, щоб у ньому жити, а помирати за нього і поготів. Ваші хлопці, з Півдня, не хотіли помирати за такі місця, то чому мали ми? Там смерділо, тхнуло до неба, загалом смерділо всюди. Принаймні таке було враження. Втім я не дуже звертав увагу на запах. Гадаю, найбільше мене вразив стілець. Той стілець говорив про все інше.
Саллі витяг запальничку і зібрався був торкнутися вишневою спіралькою до кінчика цигарки, але згадав, що сидить у демонстраційному авто. Звісно, він міг палити і в ньому — воно ж з його салону, врешті-решт — але якщо хтось з продавців занюхає дим і зрозуміє, що бос дозволяє собі те, за що всім іншим загрожує звільнення, вийде недобре. Треба, щоб слова не розходилися з ділом. У всякому разі,
