Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Я трохи перебільшив, — відповів Саллі, — як буває у п’янці. Шматок старої мошонки все ще в наявності й дієздатний. Тож помпа іноді вмикається. Особливо з появою «Віагри». Господи, благослови це лайно.

— Випивати кинув, як і палити?

— Часом можу хильнути пивка, — відповів Саллі.

— «Прозак»?

— Наразі ні.

— Розлучився?

Саллі кивнув.

— А ти?

— Двічі. Однак подумую накинути ярмо ще раз. Мері-Тереза Чарлтон, така вже вона мила. В третій раз пощастить — ось мій девіз.

— Знаєш що, лейт’? — запитав Саллі. — Ми тут з тобою чітко визначили спадщину, яку залишив В’єтнам. — Він підняв вказівного пальця. — В’єтнамські ветерани закінчують раком, зазвичай легенів або мозку, але буває й інших органів.

— Як у Пагса? Підшлункова?

— Саме так.

— Цей рак через «оранж», — промовив Діффенбейкер. — Не доведеш, але всі ми знаємо. «Агент оранж» — подарунок, який не вичерпується.

Саллі загнув середнього пальця, свій «хрін-пальчик», як, без сумніву, назвав би його Ронні Мейленфант.

— Ветерани В’єтнаму впадають у депресію, напиваються на вечірках, погрожують стрибнути з національних пам’яток. — Безіменний палець. — У ветеранів В’єтнаму погані зуби. — Мізинець. — Ветерани В’єтнаму розлучаються.

Тут Саллі зробив паузу, ледь розрізняючи органну музику, що линула з напівпрочиненого вікна, дивлячись на чотири відігнутих пальці й на великий, усе ще притиснутий до долоні. Ветерани — наркомани. Ветерани у своїй масі ненадійні щодо кредитів, це вам скаже будь-який працівник банку. В ті роки, коли Саллі тільки ставив бізнес на ноги, дуже багато банкірів говорили йому це. Ветерани перевищують ліміт кредитних карток, їх викидають з казино, вони плачуть під пісні Джорджа Стрейта і Патті Лавлесс, дірявлять один одного ножами за грою в боулінг у барах, купують у кредит перегонові авто, а потім розбивають їх на брухт, б’ють дружин, б’ють дітей, б’ють, бля, своїх собак і, можливо, голячись, ріжуть себе частіше, ніж люди, які знають про зелень тільки з «Апокаліпсису сьогодні» або з отого лайна «Мисливця на оленів».

— А великий палець що? — спитав Діффенбейкер. — Кажи давай, Саллі, а то мене з’їдає цікавість.

Саллі поглянув на свій загнутий великий палець. Перевів очі на Діффенбейкера, що тепер носив біфокальні окуляри і відростив черевце, яке в’єтнамські ветерани зазвичай називають «будинком, що звів «Бадвайзер»», але який і досі міг ховати в собі худорлявого хлопчину з восковим кольором обличчя. Тоді знову глянув на великого пальця і підняв угору, ніби зібрався голосувати на дорозі.

— В’єтнамці користуються «Зіппо», — сказав він. — У всякому разі, поки не кидають палити.

— Або доки не дістануть рак, — додав Діффенбейкер. — А тоді їхні дружини точно видирають запальнички з їхніх ослаблих, паралізованих пальців.

— За винятком тих, хто розлучився, — уточнив Саллі, й обидва засміялися. Під похоронним салоном було добре. Гаразд, може, не так уже й добре, але краще, ніж усередині. Органна музика була жахлива, а в’язкий запах квітів ще гірший. Їхній запах нагадував Саллі про дельту Меконгу. «За океаном», як кажуть тепер, але він не пригадував, щоб хоч раз чув цей вислів тоді.

— То, виходить, ти все-таки не зовсім без яєць? — спитав Діффенбейкер.

— Нє, до країни Джейка Барнза я таки не дістався.

— Кого?

— Забудь.

Саллі книжками не зачитувався, ніколи. Книжковим черв’яком був його друг Боббі, але шпитальний бібліотекар дав йому «І сонце сходить»[59], і Саллі прочитав роман одним духом, і не один, а цілих три рази. Тоді книжка здавалася дуже важливою, так само як той «Володар мух» для Боббі в дні їхнього дитинства. Тепер Джейк Барнз видавався якимось далеким, бляшана людина з несправжніми проблемами. Просто ще одна вигадка.

— Забути?

— Так. Я можу мати жінку, якщо дуже захочу. Дітей ні, а жінку можу. Але до цього треба сильно готуватися, і найчастіше здається, що воно того не варте.

Якусь хвилину Діффенбейкер мовчав. Сидів і дивився на свої руки. Коли підвів очі, Саллі вирішив, що він зараз скаже якусь фразу на кшталт, що йому вже час, швидко попрощається з вдовою — і знову в бій. Саллі думав, що для нового лейтенанта бої тепер означають продаж комп’ютерів з чарівною штукою під назвою «Пентіум», але Діффенбейкер нічого такого не сказав. Він запитав:

— А з бабусею що? Ти її все ще бачиш чи вона зникла?

Саллі відчув, як у глибині його свідомості ворухнувся страх, безформний, але величезний.

— Якою бабусею? — Він не пам’ятав, щоб розповідав про неї Діффенбейкерові, не пригадував, щоб казав будь-кому взагалі, але, мабуть, таки казав. Чорт, та на цих пікніках він міг сказати Діффенбейкерові що завгодно: в його пам’яті від них залишилися суцільні чорні діри, що тхнули перегаром. Від усіх.

— Стара мамасан, — промовив Діффенбейкер і знову видобув пачку. — Та, яку вбив Мейленфант. Ти сказав, що вона тобі часто ввижається. Іноді в іншому одязі, але це завжди вона. То вона ще являється?

— Можна мені одну? — попросив Саллі. — В житті не палив «Дангілл».

На ВКНД Донна Самер співала про дівчину-злючку: «Дівчинка-злючка, ти така нечемна дівчинка-злючка». Саллі обернувся до старої мамасан, на якій знову були зелені штани і помаранчева туніка.

— Мейленфант ніколи не був явно схибленим, — промовив він. — У кожному разі, не більше, ніж будь-хто інший… ну, хіба що на «чирві». Він завжди вишукував трьох, хто грав би з ним у «чирву», а це ж ніяке не божевілля, згоден? Не більше, ніж у Пагса з його гармоніками, і куди менше, ніж у тих, хто цілими ночами нюхав героїн. До того ж Ронні допомагав витягати хлопців з гелікоптерів. У джунглях засіло десять, а то й двадцять косооких, і всі палять, як скажені. Вони поклали лейтенанта Пекера, і Мейленфант напевно це бачив, він же був так близько, але ні на мить не завагався.

Як і Фаулер, і Гак, і Слокум, і Післі, як і сам Саллі. Навіть коли Пекер упав, вони продовжували бігти. Вони були хоробрі хлопці. І якщо їхня хоробрість була змарнована у війні, яку затіяли по-ослячому вперті старигани, хіба це означає, що їхня хоробрість нічого не варта? Якщо на те пішло, хіба ідея, за яку боролася Керол Джербер, була погана лише тому, що бомба вибухнула не тоді, коли слід? Подумаєш, у В’єтнамі дуже багато бомб вибухало не тоді, коли треба. І, якщо розібратися, чим, власне, був Ронні Мейленфант, як не бомбою, що вибухнула не в той час?

Стара мамасан