Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Excusez-moi[60], — сказав він старенькій мамасан. Виліз з автомобіля, не заглушивши двигуна, припалив, тоді нахилився у вікно і вставив запальничку в тримач на приладовій панелі. День був спекотний, а посеред чотирисмугового моря машин з незаглушеними двигунами здавався ще спекотнішим. Саллі відчував, як навколо зростає нетерпіння, але не чув жодного радіо, крім свого. Решта людей були за склом, замкнені в своїх маленьких коконах з кондиціонерами і слухали сотні різних музичних жанрів, від Ліз Фейр до Вільяма Акермана. Він подумав, що в заторі застряг ще хтось з ветеранів, то вони, якщо не мають з собою диска «Олмен Бразерз» або касети «Біг Бразер енд зе Голдінг Кампені», напевно, слухають ВКНД, де минуле ніколи не помирає, а майбутнє ніколи не настає. Ту-ту, бі-бі.

Саллі за два кроки підійшов до капота своєї машини і став навшпиньки, приклавши долоню козирком до очей, захищаючись від сонячних зайчиків на хромованій поверхні, спробував розгледіти причину затору. І, звісно, нічого не побачив.

«Баби, барбекю і боулінг, — подумав він, і думка пролунала писклявим, свердлячим голосом Мейленфанта. Кошмарним голосом з лісу під блакитним небом. — Давайте, хлопці, у кого спринцівка? Я на дев’яносто і пильную, як сова, часу мало, тож задрипаний цирк на дорозі починається!»

Він глибоко затягнувся своїм «Вінстоном» і викашляв прогірклий, гарячий дим. У пообідньому сяйві зненацька затанцювали чорні цятки, і він поглянув на затиснуту в пальцях цигарку з майже комічним жахом. Що він робить, знову береться за це лайно? Він що, геть здурів? Ну добре, звісно, він здурів, це ясно: кожен, хто бачить мертвих бабусь, що сидять на пасажирських сидіннях у їхніх машинах, не може не бути психом, але це не означає, що треба знову братися за це лайно. Цигарки — той самий «Агент оранж», тільки куплений за ваші гроші. Саллі викинув «Вінстона» геть. Рішення видалося правильним, проте воно не сповільнило його пришвидшене серцебиття, не зняло відчуття, яке він так добре пам’ятав з часів, коли ходив у патруль: в роті пересихає, слизова стягується, зморщується і тріскає, як обпалена шкіра. Є люди, які бояться натовпу — агорафобія, так це називається, страх базару — але відчуття, що стає забагато всього і всіх, з’являлося в Саллі тільки ось у такі моменти. Він почувався нормально в ліфтах, людних фойє під час антракту і на забитих народом платформах у час пік. Але, коли з усіх боків його стискав щільний затор, його перемикало. Тут же нікуди бігти, дитинко, нікуди сховатися.

Зі своїх кондиціонованих стручків повилазило ще кілька людей. Жінка в строгому коричневому діловому костюмі стояла біля такого ж строгого, коричневого «БМВ», золотий браслет і срібні сережки концентрували на собі літнє сонце, висока підбора замшевої туфельки, здавалося, ось-ось почне нетерпляче постукувати. Вона впіймала погляд Саллі, закотила очі до неба, ніби кажучи: «Хіба не типова ситуація?», тоді зиркнула на свого годинника, теж золотого і теж сяйливого. Чоловік верхи на зеленій «Ямасі» типу «міжніжна ракета», заглушив ревучий двигун, поставив мотоцикла на підніжку, зняв шолома і поклав на заляпаний маслом бордюр біля педалі. Він був одягнений у чорні мотошорти і сорочку без рукавів з написом «НАЛЕЖИТЬ НЬЮ-ЙОРК НІКС» на грудях. За оцінкою Саллі, цей пан втратить десь сімдесят відсотків шкіри, якщо в такому костюмі випадково перекине свою міжніжну ракету на швидкості понад п’ять миль за годину.

— Завал, люди, — сказав мотоцикліст. — Точно якась аварія. Сподіваюся, нічого радіоактивного.

І засміявся, показуючи, що пожартував.

Далеко попереду на крайній лівій смузі — коли б машини на цій ділянці шосе рухалися, вона була б швидкісна — жінка в білому тенісному костюмі стояла біля «тойоти» з наліпкою «НІ ЯДЕРНІЙ ЗБРОЇ» на бампері ліворуч від номерів і «ВАША КИЦЬКА ДЛЯ КОГОСЬ БІЛЕ М’ЯСО» — праворуч. Спідниця в неї була коротесенька, ноги довжелезні й засмаглі, а коли вона підняла протисонячні окуляри до волосся з білявими пасмами, Саллі побачив її очі. Вони були великі, блакитні і якісь стривожені. Той погляд викликав бажання погладити її по щоці чи по-братськи обійняти однією рукою, і сказати, щоб вона не хвилювалася: все буде добре. Саллі дуже добре пам’ятав той погляд. Він колись вивертав усе його нутро. Там стояла Керол Джербер. Керол Джербер у кросівках і тенісному костюмі. Він не бачив її з того вечора, коли заходив до неї під кінець шістдесят шостого. Вони сиділи на канапі разом з матір’ю Керол, від якої сильно відгонило вином, і дивилися телевізор. Скінчилося все суперечкою через війну і він пішов. Пригадував, як подумав: «Повернуся, коли буду знати, що зумію тримати себе в руках». І поїхав геть у своєму старому «шевроле». Уже тоді Саллі був людиною «шевроле». Проте так і не повернувся. Наприкінці шістдесят шостого вона була вже по дупу в антивоєнному лайні. Чого-чого, а цього семестр у Мейнському університеті її добре навчив. Він казився від однієї лише думки про неї. Маленька довбана пустоголова ідіотка — ось хто вона була. Заковтнула наживку комуністичної антивоєнної пропаганди разом з гачком і грузилом. А потім Керол взагалі вступила до тієї організації, тих психованих ВСМ, і їй зовсім знесло дах.

— Керол! — гукнув Саллі, рушивши до неї. Проминув зелену, наче шмарклі, міжніжну ракету, зрізав собі шлях поміж заднім бампером пікапа і седаном, випустив її з поля зору, поки мчав повз буркітливу шістнадцятиколісну фуру, а тоді знову угледів. — Керол! Гей, Керол!

Однак, коли вона обернулася, він почав запитувати себе, що це на нього найшло і якого біса коїться з його головою? Якщо Керол і жива, їй стукнуло п’ятдесят, як і йому. А цій жінці років десь тридцять п’ять.

Саллі зупинився, все ще за смугу від неї. Усюди гули легковики і вантажівки. Якесь незрозуміле потьохкування в повітрі. Він спершу вирішив, що то свистить вітер, хоча день був спекотний, а вітерцю ані шелесь.

— Керол? Керол Джербер?

Потьохкування голоснішало. Ніби хтось раз у раз поцокував язиком крізь закопилені губи. Ніби скрекіт гелікоптера, що летить за кілометрів п’ять. Саллі глянув угору і побачив, як з димчасто-блакитного неба просто на нього падає абажур. Він інстинктивним рефлексом шарпнувся назад, але всі його шкільні роки пройшли в заняттях як не одним, то іншим спортом, і тепер, відхиляючи голову, Саллі одночасно простяг руку. І досить спритно зловив абажур.

На ньому, баламутячи веслами воду, вниз по річці в багряному світлі призахідного сонця плив човен. «НАМ НА МІССІСІПІ ПРЕКРАСНО ЖИВЕТЬСЯ» виведено над ним старомодними, кучерявими літерами. А