Нездоланний - Лі Чайлд

– Тримаймося разом. Почнемо з будинку.

Вони злізли з кабіни. Ніхто в них не вистрелив. Жодної відповіді. Нічого, окрім смороду зі свинарника.

Вони пішли по втоптаній багнюці в напрямку будинку, усі троє рядком, Ченґ була ліворуч, Вествуд посередині, а Ричер праворуч, його голова тепер боліла так, наче хтось встромив йому у вухо пристрій для розколювання льоду.

Ричер залишився стояти на сторожі на передній веранді, поки Ченґ та Вествуд пішли всередину будинку, щоб обшукати. Він уважно стежив за оточенням. Другий вихід міг бути де завгодно. Несподівана поява могла відбутися з будь-якого боку. Проте ніхто не з’явився. Нічого не відбулося. Через дві хвилини вийшла Ченґ і сказала:

– Ми знайшли центральний вхід. Вествуд його прикриває. Там просто зоопарк.

Вона зайняла своє місце на веранді, а Ричер зайшов досередини та знайшов Вествуда в коридорі, що вів у спальню. Він охороняв внутрішній бік того, що могло б виявитися комірчиною для білизни. Проте тепер його заповнила ляда, яка розташувалася під кутом у сорок п’ять градусів між задньою стіною та дверима. А кут у сорок п’ять градусів натякав на те, що за нею, мабуть, була драбина. Яка, безсумнівно, вела до підвальної кімнати. Вона була зачиненою, проте, як і всі зовнішні стулки дверей, відчинялася в зовнішній бік. Так, щоб вітер не зміг її відчинити.

Ричер оцінив відстань ширини коридору плюс глибину комірчини для білизни до середини ляди, а тоді вирушив на пошуки вітальні, де побачив те, що Ченґ нарекла зоопарком. Це було щось на зразок помешкання Пітера Мак-Кенна в Чикаґо, проте ще більш заплутане. Всюди були монітори, їх було щонайменше двадцять, плюс іще з десяток клавіатур, системних блоків, а ще там були високі полиці з якимись шумними пристроями, стоси жорстких дисків, вентиляторів, різних рознімів та подовжувачів, миготливих ламп, проте найбільше там було дротів – цілі милі різних дротів, деякі з них були зв’язані в джгути, деякі сплутані, а деякі скручені. Жоден із них Ричерові зараз не був потрібен.

Він продовжив свій рух прямо, знайшов вітальню та поглянув на диван. Великий старий предмет меблів. На ньому легко могло розміститися троє людей. Плюс неординарні підлокітники з вигадливим візерунком. Диван був досить довгим. Він наполовину ніс, а наполовину тягнув його туди, звідки прийшов. У коридор спальні. Там він поставив його вертикально, проштовхнув ще трохи вперед, а тоді знову опустив, цього разу боком, затиснувши між дверцятами ляди та протилежною стіною. Одну діру він залатав.

Після цього вони всі разом вийшли на передню веранду та почали думати, де приблизно міг би бути другий вихід, роблячи це методом простого підрахунку, а ще багато використовуючи вказівки пальцем, жестів та наочного пояснення. Будинок був прямокутної форми, як і більшість будинків, а це означало б, що і їхній притулок був би такої самої форми і розташований він був у такому ж напрямку. Мусив бути, це вже напевне. В архітектурному плані тут і думати не було про що. А людська природа підказувала їм, що якщо центральний вхід був із одного боку, то аварійний люк мусить бути з іншого. Тож тунель мав би проходити крізь центр будинку, перпендикулярно до торцевої стіни, лежати просто під будівлею і продовжуватися десь до генератора чи, можливо, до меншої будівлі поруч із ним.

Було б логічніше, якби це був саме сарай із генератором. Стійка бетонна основа, розумно спроектована, вона без проблем поєдналася б із початком тунелю. Зверху над ним було розташоване постійно працююче обладнання, яке часто перевіряли. Чисто, раціонально та безпечно. Ніякого сміття тут не накопичувалося. Ідеальний аварійний люк. З усіх можливих правильних на це причин.

Проте з усіх неправильних причин вони б обрали меншу будівлю. Вони ж збиралися втекти крізь цей вихід не лише від природи. У найгіршому випадку, від людей також. Не було сенсу вилазити з укриття в якомусь логічному місці.

У меншій будівлі двері були подвійними, як у стареньких гаражах. Замок на дверях заіржавів у відкритому положенні, що, на думку Ричера, ще більше грало на користь цієї будівлі. Відсутність замка була б найбезпечнішим варіантом. Ключі могли десь і загубитися. Просто безглуздо заледве спромогтися звідкись втекти, а тоді провести ніч у замкненому сараї.

Вони розчахнули двері навстіж і побачили там цілу купу сміття. Найбільше там було металобрухту та старих бляшанок із фарбою. На підлозі лежав шмат заляпаної фарбою тканини. Тут не було робочого обладнання, яке часто перевірялося. Тут не було ні чисто, ні раціонально, ні безпечно. Навряд чи це було потрібним їм місцем. За винятком однієї речі.

Купу сміття було якось майстерно викладено. Там, де за логікою та законами гравітації мало б щось лежати, нічого не було. А ще тут і там були порожні місця, які певним чином були з’єднані одні з одним, наче сплановані так для того, щоб між ними могла пробігти людина і вибратися назовні вдвічі швидше.

Найбільша порожнеча знаходилася навколо невеликої випуклості біля заляпаної фарбою тканини. Ричер потягнув тканину вбік, і вони побачили там ляду, схожу на ту, яку вони бачили в будинку. Тільки ця не була розташована під кутом, вона рівно лежала на підлозі і була зацементована навколо. Вона була зачиненою.

«Вражаюче», – підмітив Ричер.

Ченґ пішла далі, щоб знайти вантажівку із ключами в замку запалювання, а Ричер та Вествуд узялися розчищати металобрухт, щоб вона могла заїхати сюди, коли нарешті