Леопард - Ю. Несбе
Від голоду і відчаю вояки ФВК напали на одну з копалень компанії, яка видобувала колтан. Вони напали, хоча знали, що такі компанії мають кращих солдат, які краще озброєні, ніж вони. Кінзонзі не сподівався ані на тривале життя, ані на спокійне. Тому він і оком не кліпнув, коли, опритомнівши, побачив перед собою дуло гвинтівки, яке націлив на нього білий чоловік, котрий заговорив до нього незнайомою мовою. Кінзонзі лише кивнув, показуючи, що прагне, аби все якнайшвидше закінчилось. За два місяці рани позатягувались, і він мав нового роботодавця — видобувну компанію.
Білим чоловіком виявився містер Тоні. Містер Тоні добре платив, але безжально карав тих, хто не виказував йому цілковитої відданості. Так, він розмовляв з ними і був найліпшим командувачем з тих, з котрими Кінзонзі колись знався. Одначе Кінзонзі без найменших вагань застрелив би його, якби у цьому була вигода. Але вигоди йому не було.
— Поквапся! — мовив Кінзонзі до Удрі, заряджаючи пістолета. Він гадав, що смерть від металевої кульки, котра випустить шпичаки у роті білого поліцейського, щойно вони розчинять двері, настане не відразу, тому збирався пристрелити його просто на місці, тоді б вони враз рушили до Ньїрагонго, де на нього вже чекають містер Тоні та його дами.
Чоловік, що сидів перед крамницею поруч і курив цигарку, підвівся, щось люто пробубонів і зник у пітьмі.
Кінзонзі опустив очі на дверну ручку. Вперше він приходив у цей будинок, коли забирали ван Боорста. Тоді ж таки він побачив і легендарну Альму. На той час ван Боорст процвиндрив усі свої гроші на «Сінгапур Слінг», охоронців та Альму, яка була зовсім недешевою шльондрою. У відчаї він зробив найгіршу в житті помилку: почав шантажувати містера Тоні, погрожуючи, що розповість поліції все, що знає. Бельгієць радше був покірний, аніж здивований, коли вони прийшли до нього, й квапливо випив те, чим його почастували. Вони посікли його тіло на шматки, а потім згодували їх навдивовижу вгодованим свиням біля табору біженців. Альмою заволодів містер Тоні. Із її стегнами, золотим зубом, млосним сластолюбним поглядом, який міг би стати ще одним приводом увігнати містеру Тоні кулю в лоб, якби шкурка вичинки вартувала.
Кінзонзі натис на ручку. Смикнув двері. Вони прочинились лише наполовину, заважав тонкий сталевий дріт ізсередини. У мить, коли дріт натягнувся, пролунало голосне й виразне клацання, схоже на те, коли встромляєш багнет у металеві піхви. Двері зі скрипом почали причинятися.
Кінзонзі увійшов, потягнув за собою Удрі й зачинив двері. У ніс ударив гіркий сморід блювотиння.
— Засвіти ліхтар.
Удрі послухався.
Кінзонзі дивився у віддалений куток кімнати. На цвяхові над ліжком стирчала купюра, просякнута кров’ю. Стіна теж була в крові. На ліжку у калюжі блювотиння лежала скривавлена металева кулька з довгими шпичаками, що стирчали навсібіч, немов сонячні промені. Але ніякого білого поліцейського там не було.
Двері. Кінзонзі миттю озирнувся, тримаючи зброю напоготові. Нікого. Він став навколішки й глянув під ліжко. Нікого. Удрі розчинив дверцята єдиної у кімнатчині шафи. Порожньо.
— Він утік, — мовив Удрі.
Кінзонзі стояв біля ліжка, мацаючи матрац.
— Що таке? — спитав Удрі, наблизившись.
— Кров. — Він узяв в Удрі ліхтар. Підсвітив долівку. Простежив, куди йдуть сліди. До середини кімнати. Ляда з металевим кільцем. Він підійшов, рвучко сіпнув за ляду, посвітив униз, у темряву. — Давай зброю, Удрі.
Його товариш зник, за мить повернувся зі своїм АК-47.
— Прикрий мене, — скомандував Кінзонзі, спускаючись східцями.
Він схопив у руки пістолет та ліхтарик й поволі став роздивлятися. Жмут світла впав на шафу та вздовж стіни. Потім висвітив стелаж з чудернацькими білими масками на полицях. В однієї замість брів стирчали цвяхи, а інша мала червоний скривлений рот, що з одного боку йшов аж до вуха; у третьої — порожні очні западини і татуювання у вигляді спису на обох щоках. Промінь ковзнув протилежною стіною. І раптом завмер. Кінзонзі закляк. Зброя. Гвинтівки. Набої. Мозок — дивовижний комп’ютер. За якісь частки секунди він обробляє тонни інформації, поєднуючи її і видаючи правильну відповідь. Отож коли Кінзонзі знову посвітив на маски на полицях, він уже мав правильну відповідь. Світло впало на білого чоловіка зі скривленим, асиметричним ротом. Виднілися корінні зуби. Що виблискували червоним. Як і плями крові на стіні під цвяхом. Нагорі.
Кінзонзі ніколи не сподівався на тривале життя чи на смерть не в бою.
Мозок скомандував пальцеві натиснути на гачок. Мозок — приголомшливий комп’ютер.
За частку секунди палець натиснув на гачок. У ту ж секунду мозок завершив думку. Він уже знав, чим усе закінчиться.
Харрі знав, що це — єдине рішення. І на очікування часу нема. Тому він глянув на цвях, цього разу трішки вище. Він майже нічого не відчув, коли цвяхом пробило щоку й він ударився об металеву кульку в роті. Потім він, зсунувшись із ліжка, притиснувся обличчям до стіни й навалився на неї усім тілом, намагаючись напружити м’язи щоки. Спочатку нічого не сталося. Потім він відчув, як підступила нудота. І паніка. Якщо він зараз почне блювати, маючи у роті леопольдове яблуко, він захлинеться. Але вже неможливо було стриматися, шлунок зібгався, вивертаючи все через стравохід. У розпачі Харрі підвівся й задер голову. І всім тілом повалився на цвях. Відчув, як його щока піддалась цвяхові, розпоролась. Кров ринула в рот, у трахею, посилюючи рефлекс до блювання, він відчув, як цвях уперся в передні зуби. Харрі засунув до рота пальці, але кулька була закривавлена, пальці ковзали по металу. Засунувши пальці за кульку, підштовхнув, а другою рукою спробував відтягнути щелепу вниз. Почув, як заскреготіла кулька, черкнувшись об зуби. І тут його вивернуло.
Можливо, це блювотиння і випхнуло з рота металеве яблуко. Харрі лежав знесилений, повернувши голову до стіни, й дивився на блискуче знаряддя убивства, що плавало у його блювотинні на матраці.
Потім він підвівся, хитаючись. Але тепер він — вільний.
Харрі пошкутильгав до вхідних дверей, та раптом згадав, навіщо сюди приїхав. Ляду люка він підняв лише з третього разу. Сходячи униз східцями,
