Леопард - Ю. Несбе

Попростувала до будівлі. Кая не плекала марних надій щодо того, на що може сподіватися самотня біла жінка у такому місті, як Гома, коли спадає темрява, але саме у цю мить темрява була їй за найкращого друга.

Дівчина роздивилася двері, обкладені обабіч блоками з застиглої лави, й відчула, що треба поквапитись: ось-ось щось станеться, і їй треба встигнути раніше. Вона мало не спіткнулася, але встояла. Звела подих. Нарешті вона на місці. Поклала руку на ручку дверей. Хоча щойно сіло сонце і надворі похолоднішало, піт заливав їй спину та груди. Кая примусила себе натиснути ручку. Прислухалась. Усередині було навдивовижу тихо. Так само тихо, як тоді…

До горла підступав плач, важкий, як бетонна маса.

— Не можна, — прошепотіла вона сама до себе. — Не зараз.

Вона заплющила очі. Зосередилась на диханні. Прогнала всі думки з голови. Вона упорається. Думки снували навсібіч. Delete, delete. Геть, геть… Отак. Лишилася одненька дріб’язкова думка, а потім можна відчиняти двері.

Харрі прийшов до тями, бо у нього смикався кутик рота. Розплющився. Вже стемніло. Вочевидь, він знепритомнів. Він зауважив, як натягнута мотузка, що прив’язана до кульки, яка досі була у нього в роті. Серце шалено закалатало, затіпалося, майже вискакувало з грудей. Він щільно притулився ротом до скоби, чудово розуміючи, що це навряд чи зарадить, якщо хтось відчинить двері.

На стіні над головою з’явилася смужка світла. Кров закипіла у жилах. Він засунув пальці до рота й, поклавши їх на нижнюю щелепу, натиснув на неї. На мить від скаженого болю потемніло в очах, але він відчув, що щелепи розійшлися. Спрацювало! Тож, продовжуючи однією рукою натискати на щелепи, іншою він спробував витягнути кульку.

За дверима почулися якісь звуки. Чорт, до дідька! Добути кульку з рота ніяк не виходило. Харрі натискав на щелепу, опускаючи її чимраз нижче та нижче. Оглушливий хрускіт зламаної кістки, м’язів, що рвуться, лунав ніби просто з вух. Може, він спроможеться відтягнути щелепу так, щоб кулька вийшла збоку, але заважала щока. Він помітив, що ручка на дверях сіпнулася. Часу бракує. Зовсім обмаль. Час вичерпано.

Остання дріб’язкова думка. Повідомлення. «Молодець». Харрі ніколи так її не хвалив. Кая розплющила очі. Що він казав їй, сидячи разом з нею на терасі, коли вони згадували назву книги Фанте? Ага, що він ніколи не посилає повідомлень. Бо не хоче втрачати душу, воліє не залишати слідів, коли зникне. Він не прислав їй жодного повідомлення. Він міг зателефонувати. Щось не те… І це промовляв не розум, який завжди вигадував виправдання, аби лишень не відчиняти двері, а чуття. Це пастка.

Кая обережно відпустила ручку дверей. Відчула теплий подув у потилицю. Немов хтось ззаду дихав. Вона відкинула «немов» і озирнулася.

Їх було двоє. Обличчя зливалися з темрявою.

— Looking for someone, lady?[130]

Її вразило відчуття дежав’ю швидше, ніж вона відповіла:

— Wrong door, that’s all[131].

Тієї ж миті вона почула гуркіт двигуна, що заводився, озирнулася й побачила задні вогні свого таксі, яке, хитаючись, віддалялося дорогою.

— Don’t worry, lady, — мовив голос. — We paid him[132].

Вона озирнулася. На неї був націлений пістолет.

— Let’s go[133].

Кая швидко прикинула варіанти. Не було жодного.

Вона пішла до «ренджроверів», випереджаючи чоловіків. Задні дверцята розчинилися настіж. Вона сіла в авто. Гостро пахло лосьйоном після гоління та новою шкіряною оббивкою. Двері за нею зачинилися.

Він посміхнувся. Зуби були білі й великі, голос м’який і веселий:

— Привіт, Кає!

Тоні Лейке був зодягнений у жовто-сірий камуфляжний костюм. У руках тримав червоний мобільний. Телефон Харрі.

— Тобі ж веліли увійти. Що ж тебе зупинило?

Вона знизала плечима.

— Дивовижно, — зауважив він, схиливши голову набік.

— Що дивовижно?

— Ти ніби зовсім не налякана.

— А чому я маю лякатися?

— Бо скоро помреш. Чи ти не допетрала?

Кая відчула, як перехопило подих. Ніби половина мозку кричала, що це пусті погрози, адже вона з поліції, й він, звичайно, не наважиться, а інша кричала, що перед нею ж Тоні Лейке, який чудово уявляв ситуацію. Що вони з Харрі — двоє ідіотів-камікадзе бозна-де від домівки, без повноважень, без підтримки. Без єдиної надії.

Тоні натиснув на кнопку, й бічне скло поповзло униз.

— Go finish him and bring him up there[134], — наказав він тим двом і знову підняв скло.

— Гадаю, кумедно б вийшло, якби ти відчинила двері, — усміхнувся Лейке. — Певно, Харрі заслужив на романтичну смерть. Але за цих обставин треба зосередитись на ліричному прощанні. — Він нахилився, поглянув на небо. — Яке гарне червоне сяйво, правда? — І тепер вона бачила. Чула. І той її голос, який сказав правду, підтвердив це. Що вона дійсно помре.

Розділ 86. Калібр

Кінзонзі показав на кам’яний будинок ван Боорста й наказав Удрі підігнати «ренджровер» близько до дверей. Він побачив світло за шторами й згадав, що містер Тоні не захотів вимикати його, коли вони йшли геть. Щоб той білий знав, що на нього чекає. Кінзонзі вийшов і тепер чекав, поки Удрі вийме ключ запалювання і приєднається до нього. Наказ цілком зрозумілий: убити й привезти. У нього не виринало жодних почуттів. Ані страху, ні радості, ні найменшого занепокоєння. Робота є робота.

Кінзонзі мав дев’ятнадцять років. Воював з одинадцяти. Відколи вояки PDLA, People’s Democratic Liberation Army[135], напали на його селище. Вони розтрощили братові голову прикладом «калашникова» й зґвалтували двох його сестер, примусивши батька на це дивитися. Потім командир сказав, що коли батько не злягатиметься тут-таки з молодшою сестрою просто на їхніх очах, вони вб’ють Кінзонзі та старшу сестру. Але командир не договорив, бо батько кинувся на їхнє мачете. Пролунав регіт.

Коли вони йшли геть, Кінзонзі вперше за кілька місяців наївся вдосталь. А ще командир дав йому кашкета і сказав, що віднині то його форма. За два місяці він уже мав власний «калашников», тоді ж таки вперше уколошкав жінку у селищі, яка відмовилася віддавати PDLA вовняні ковдри. Йому виповнилося дванадцять, коли він стояв у черзі солдат, які ґвалтували дівчину неподалік місця, де завербували його самого. Коли підійшла його черга, йому раптом спало на думку, що це, можливо, його сестра, адже вік збігався. Але, подивившись на неї, він збагнув, що вже позабував їхні обличчя. Матері, батька, братів та сестер. Вони стерлися, зникли з пам’яті.

І коли через два місяці він із двома товаришами відрубав командирові руки, залишивши його стікати кров’ю, то зробив це не через