Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

і прийомною сім’єю. Він пообіцяв, що постарається підшукати їй більш-менш відповідну сім’ю, і вимагав, щоб вона більше не капризувала. На різдвяні свята він залишив її в себе, щоб у неї був час подумати над своїм майбутнім. Вибір цілком і повністю залишається за нею, але не пізніше як післязавтра він хоче отримати від неї чітку відповідь. До того ж вона повинна буде обіцяти йому, що у разі, якщо у неї виникнуть проблеми, вона не втече, а звернеться до нього. Потім він відправив її спати, а сам, очевидно, сів за письмовий стіл і вписав до свого особистого щоденника перші рядки про Лісбет Саландер.

Хольгер Пальмґрен навіть не підозрював, як сильно її налякала загроза відправити її знову до лікарні Святого Стефана. Вона провела жахливе Різдво, з підозрою стежачи за всіма діями Пальмґрена. Він не пробував доторкнутися до неї і не виявляв бажання підглядати. Навпаки, він страшенно розсердився, коли вона спробувала його спровокувати, на другий день Різдва пройшовшись перед ним голою зі спальні у ванну, і з гуркотом закрив за нею двері ванної. Пізно ввечері вона дала йому необхідну обіцянку і стримала дане слово. Ну, принаймні, більш-менш стримала.

У своєму щоденнику Пальмґрен методично коментував кожну зустріч з нею. Іноді це були три рядки, іноді — кілька сторінок роздумів. Подеколи вона дивувалася. Вона і не підозрювала раніше, як багато помічав Пальмґрен. Іноді він коментував дрібні подробиці того, як вона намагалася його обдурити, а він, виявляється, бачив це наскрізь.

Потім вона відкрила поліцейський звіт 1991 року.

Всі частини головоломки несподівано стали на свої місця, їй здалося, що земля тікає в неї з-під ніг.

Вона прочитала судово-медичний висновок, складений якимсь доктором Єспером X. Льодерманом, який ґрунтувався головним чином на даних Петера Телебор’яна. Висновок Льодермана був козирною картою прокурора, коли він намагався помістити її в закритий лікувальний заклад після того, як їй виповнилося вісімнадцять років.

Потім вона виявила конверт з листуванням Петера Телебор’яна і Гуннара Бйорка. Листи були датовані 1991 роком і написані невдовзі після того, як стався «Весь Цей Кошмар».

У листах нічого не говорилося прямо, але Лісбет Саландер раптом відчула, що перед нею розверзлася прірва. Лише за кілька хвилин вона змогла усвідомити весь сенс прочитаного. Гуннар Бйорк посилався на щось, висловлене, ймовірно, в усній розмові. До його формулювань неможливо було прискіпатися, але поміж рядками Бйорк зумів повідомити, що було б дуже добре, якби Лісбет Саландер до кінця своїх днів залишалася в божевільні.

«Важливо, щоб дівчинка дістала можливість дистанціюватися від існуючих умов. Я не можу судити про стан її психіки і про те, наскільки їй потрібний нагляд, але чим довше вона перебуватиме в закритому лікувальному закладі, тим менший ризик того, що вона стане мимовільною причиною проблем у зв’язку з обговорюваним питанням».

У зв’язку з обговорюваним питанням!

Лісбет зупинилася, щоб таки дійти до суті цього виразу.

У лікарні Святого Стефана її лікував такий собі Петер Телебор’ян. І це не випадковість. З неофіційного тону листування було зрозуміло, що ці листи не призначалися для широкого загалу.

Петер Телебор’ян був знайомий з Гуннаром Бйорком!

Лісбет зосереджено думала, кусаючи губи. Вона не збирала даних про Петера Телебор’яна, але він розпочинав свою діяльність у галузі судової медицини, і навіть Службі безпеки іноді доводилося в ході розслідувань вдаватися до консультацій судово-медичних експертів або психіатрів. І ось одного разу шляхи Телебор’яна і Бйорка перетнулися. Коли Бйорку знадобився хтось здатний допомогти живцем поховати Лісбет Саландер, він звернувся до Телебор’яна.

Авжеж, саме так усе й було. Те, що раніше здавалося випадковим збігом, раптом набуло зовсім іншого вигляду.

Довгий час вона сиділа, втупившись невидющим поглядом у порожнечу. Невинних не буває. Є тільки різні міри відповідальності. І хтось був винен у тому, що сталося з Лісбет Саландер. Їй, звичайно, доведеться побувати в Смодаларьо. Схоже, що ніхто з представників державних правоохоронних органів не палає бажанням обговорювати з нею цю тему, і, не маючи кращого, доведеться обрати за співрозмовника Гуннара Бйорка.

Їй нетерпеливилося якомога скоріше з ним поговорити.

Вона не потребувала того, щоб забирати з собою всі папки: з одного разу все прочитане відбилося в її пам’яті назавжди. Вона лише прихопила обидві книжки щоденників Хольгера Пальмґрена, поліцейське розслідування Бйорка від 1991 року, судово-медичний висновок 1996 року, згідно з яким її було визнано недієздатною, та листування Петера Телебор’яна з Гуннаром Бйорком. Та й цього вистачило, щоб напхати наплічник під саму зав’язку.

Вона зачинила двері, але ще не встигла їх замкнути, як за спиною у неї почувся звук мотора. Вона озирнулася. Ховатися було вже пізно, і вона розуміла, що не має жодного шансу втекти від двох байкерів на мотоциклах «Харлей-Девідсон». Зійшовши з ґанку, вона зустріла їх серед двору.

Розлючено протупотівши коридором, Бубланськи виявив, що Ерікссон усе ще не повернувся до кабінету Соні Мудіґ. Але і в туалеті його теж не виявилося. Він пройшов далі по коридору і несподівано побачив Ерікссона з пластиковим стаканчиком з кавового автомата, який він тримав у руці, в кабінеті Курта Свенссона та Сонні Бомана.

Ніким не помічений, Бубланськи мовчки відійшов від розкритих дверей і піднявся на наступний поверх, у службовий кабінет прокурора Екстрьома. Він без стуку відчинив двері, відірвавши Екстрьома від телефонної розмови.

— Ходімо! — гукнув він.

— Що таке? — здивувався Екстрьом.

— Клади слухавку і ходімо!

У інспектора Бубланськи був такий вираз обличчя, що Екстрьом беззаперечно підкорився його волі. Зараз неважко було зрозуміти, чому колеги дали інспекторові прізвисько Констебль Бубла. Його обличчя нагадувало яскраво-червону надувну кульку. Разом вони спустилися до Курта Свенссона, де всі присутні мирно пили каву. Бубланськи підійшов до Ерікссона, міцно схопив його за чуприну і повернув лицем до Екстрьома.

— Ой! Що ти робиш? Ти що, зовсім з глузду з’їхав?

— Бубланськи! — вжахнувся Екстрьом.

Вигляд у Екстрьома був переляканий. Курт Свенссон і Сонні Боман дивилися на все це виряченими очима.

— Це твій? — спитав Бубланськи, показуючи мобільник Нікласа Ерікссона.

— Відпусти!

— Це твій мобільник?

— Ну мій, чорт забирай. Пусти мене!

— Ні, почекай, я тебе затримую.

— Чому?

— Ти затриманий за розголошування секретної інформації і' за протидію поліцейському розслідуванню. — Бубланськи повернув Ерікссона обличчям до себе. — Чи ти, можливо, збираєшся нам переконливо пояснити, навіщо ти сьогодні вранці, як видно із списку зроблених дзвінків, телефонував журналісту на ім’я Тоні Скале о дев’ятій п’ятдесят сім, відразу після ранкової наради? Після чого Тоні Скале негайно опублікував інформацію, яку ми вирішили не розголошувати.

Маґґе