Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Хлопець вилаявся українською, як не лаявся з дев’ятого класу. Поставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на гепу і поїхав униз по східній грані. Гранітні брили, що на вигляд здавались гладко відполірованими, при прискореному ковзанні дерли Левку задницю як крупнозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочуючись, він краєм ока помітив, що Ґрем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч, устиг замислитись, чи вони не заважатимуть, але тут-таки прогнав їх із думок. Голову, котру ще хвилину тому розкраювали сумніви з приводу того, стріляти чи ні, зараз заполонило єдине вогняне бажання: за будь-яку ціну дістатися до верхньої тераси раніше, ніж поранений перуанець спуститься з Твердині і щезне в джунглях.

CXLV

19 серпня 2012 року, 16:32 (UTC – 5) Ґрунтова злітна смуга неподалік наукової станції Проґресо Мадре-де-Діос

Ернесто Флоріо віддер згорток від скла «Cessn’и». Його власний літак — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч з покинутим турбопропом, що втикався носом у зарості. За тринадцять днів напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах збирався викинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аероплан під час буревію. Перед тим як закинути згорток у кущі, він все ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» і насупився.

Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, подумавши, спинився.

— Еріко! — покликав він.

— Що, Ерні? — надійшло з-за «Cessn’и».

— Можеш підійти? Я дещо знайшов.

Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Міджетт була з сезонних учених, котрі прилітали на станцію Проґресо спостерігати за птахами. Вона була не першою, кого Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, на перших порах ставлячись до своєї місії напрочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що ніякої «великої науки» в Проґресо не робиться. Сюди, отримавши чималі гранти, прилітають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два вертаються назад у Штати. Їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос в науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйозності «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеться, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара[163] під час сезону парування длубаються один у одного дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола Проґресо і потім згадав про це разів сорок на сторінках дисертації.

Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, і підступила до Ернесто.

— Що в тебе?

— Дивися. — Він подав їй згорток.

Жінка неспішно розгорнула пакет і видобула зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.

Розгорнувши послання, вона стала читати:

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Нас четверо, ми маємо карту і…

Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця:

— Де ти це знайшов?

— Пакет приклеїли до скла на старій «Cessn’і».

— Що скажеш? Думаєш, правда?

Ернесто замість відповіді знизав плечима.

— Сьогодні дев’ятнадцяте серпня. — Жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!

«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але нічого не сказав.

— Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшукати вказане місце?

— А як же робота, Еріко?

— Забудь про неї! Я встигну.

Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згорток у кущі.

— Це буде непросто, і…

Він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято вірить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець не міг бути певним, але внутрішній голос підказував: якщо телепні, які пішли в джунглі, не повернулися, щоб забрати свою писульку, значить, їх уже немає серед живих. Ще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати… що б там не було в джунглях. За тридцять з лишком років у Пуерто-Мальдонадо в підсвідомості Ернесто відклалась проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, повертаються живими; є й інші, яких спускають на плотах; оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджувати з певністю Ернесто не міг, але відчував, що оці інші відшукали щось у джунглях. Відтак у голові перуанця мухою крутилась думка, що, мабуть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.

— Ерні!

— Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю…

— У нас є паливо?

— На Проґресо є достатньо каністр, — неохоче признався пілот.

— Значить, завтра ми полетимо шукати зниклих мандрівників! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити щось по-справжньому корисне в житті?

Ернесто кинув лютий погляд на пожмаканий листок у руках жінки і процідив:

— Як скажеш, міс…

CXLVI

19 серпня 2012 року, 16:35 (UTC – 5) Паїтіті

Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не наскочив на кут крайнього бараку. Вдарившись плечем і одночасно запримітивши ворога, хлопець спинився.

Ґрем, Сьома і Сатомі по одному протиснулись між огорожею генератора й бараком і також завмерли. Не кліпаючи, дивились на українця. У Сатомі чи то від частого дихання, чи то від хвилювання відвисла щелепа.

Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався по третьому рівню і шукав місце для спуску. На щастя для Левка і на превеликий жаль для охоронця, штучно висічений пристінний спуск з тераси був на шістдесят метрів східніше від великої піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна стіна. Щоб урятуватись, вартовий мусив просуватись на захід, туди, звідки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й відчаю і рвонув до піраміди.

Левко скинув АКМ до плеча, легко прицілився і смикнув спусковий гачок, пустивши дві короткі черги по три постріли кожна. Він стріляв стоячи, але хвилювався менше (у нього не було часу вагатися), а тому добився кращого результату. В той момент усе вирішилось.