Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Задзвонив телефон.

— Пробачте… Алло!.. Так, це я… Аліса?.. О, даруй, люба, я, мабуть, трохи спізнюся… Ні, ні… Навпаки, все гаразд. Ти бачила Лору?.. Теж буде?.. Ну, чудово… Я більш не можу з тобою говорити, у мене гість… Я тобі все розкажу… Бувай…

Усміхаючись, вона знову глянула на комісара.

— Це дружина міністра внутрішніх справ… Ви знаєте?

Мегре заперечливо мотнув головою і поклав люльку в кишеню. Його дратували і ці папуги, і ці вимушені паузи… А ось і покоївка, на цей раз із чаєм..

— Франсуа хотів стати ординатором у лікарні і цілі два роки готувався до конкурсу, але… О, у Мюлузі вам кожен скаже, яка то була кричуща несправедливість Франсуа, безперечно, був найдосвідченішим, найбільш підготовленим із кандидатів… В лікарні він був би якраз на своєму місці… Але, як водиться, головним лікарем став протеже якогось великого цабе… Та хіба ж це причина, щоб усе облишити?!.

— Отже, через це розчарування…

— Я гадаю, що так… Ми з ним рідко розмовляли… Коли він був удома, то завжди замикався в кабінеті… Він завжди був трохи дикий, та з того дня немов перестав володіти собою… Не подумайте, що я нарікаю… Я навіть відмовилася од розлучення, коли він це запропонував.

— Він пив?

— Дочка вам казала про це?

— Ні.

— Так, він почав випивати… Зважте, що я ні разу бачила його п'яним, хоча в кабінеті завжди стояла пляшка вина. Та зате інші бачили, як він виходив із таких гадючників, де йому, як лікареві, не годилося б і показуватися.

— Ви почали розповідати про Габон…

— По-моєму, він хотів стати другим доктором Швейцером… Ви мене розумієте? Податися до джунглів, відкрити там лікарню і лікувати негрів — щоб якомога рідше зустрічатися з білими людьми, особливо з людьми своєї верстви…

— І йому знов не пощастило?

— Я, на жаль, не знаю подробиць, але він, здається, настроїв проти себе місцеву адміністрацію, а також хазяїв кількох великих компаній… Це все, що мені вдалося випитати у губернатора… І, можливо, через клімат, він почав усе більше пити… Не подумайте, що я кажу це з ревнощів, я ніколи його не ревнувала… Там, у Габоні, він жив у тубільній халупі з негритянкою, і, здається, в них були діти.

Мегре дивився на клітку з папугами, пронизану сонячним промінням.

— Йому дали зрозуміти, що в Габоні без нього можуть обійтися.

— Ви хочете сказати, що його вислали звідти?

— Схоже на те… Я не знаю точно, як це робиться, а губернатор говорив досить ухильно… В усякому разі йому довелося повернутися до Франції…

— Один із ваших приятелів бачив його на бульварі Сен-Мішель. Як давно це було?

— А, дочка вам і про це розповіла!.. Зауважте, цілковитої певності в мене немає… Чоловік із рекламними щитами начебто скидався на Франсуа і здригнувся, коли мій приятель назвав його на ім'я…

— Вони не розмовляли?

— Франсуа глянув на нього так, наче вперше побачив… Це все, що я знаю…

— Як я вже сказав вашій дочці, я зараз не можу просити вас прийти й опізнати його, бо все обличчя в нього забинтоване… Та як тільки йому стане краще…

— Вам не здається, що це буде надто тяжким випробуванням?

— Для кого?

— Для нього ж, певна річ!

— Але ми повинні бути певні, що це саме він…

— Я майже певна цього… Вже один цей шрам над оком… Пам'ятаю, це сталося якось у неділю, у серпні…

— Я знаю.

— В такому разі я не бачу, чим іще могла б бути вам корисна…

Мегре підвівся, йому хотілося якнайшвидше вийти на вулицю, щоб не чути тріскотні папуг.

— Сподіваюся, газети…

— Обіцяю вам, що газети писатимуть про це якнайменше.

— Я турбуюся не так за себе, як за свого зятя. Діловій людині завжди неприємно, навіть небезпечно, коли її ім'я… Зауважте, ми від нього нічого не приховували… Він все зрозумів і примирився. Може, все-таки щось вип'єте?

— Ні, дякую.

Але одразу на вулиці Мегре запитав Торанса:

— Ти часом не знаєш, де тут найближче кафе?.. Страх, як хочеться пити…

От би зараз пивця, холодного, з густою піною!

Кафе — затишне, як він того й хотів, — було зовсім поряд, але пиво, на жаль, виявилося тепле і несмачне.

— Список у вас на столі, — доповів Люка, котрий завжди відзначався ретельністю.

В кабінеті, залитому призахідним сонцем, Мегре побачив не один, а кілька списків, віддрукованих на машинці. У першому з них під рубрикою «Мотлох» був перелік речей, що становили рухоме та нерухоме майно Професора з-під мосту Марі: фанерні ящики, дитяча коляска, діряві ковдри, старі газети, жаровня, казанок, «Надгробні промови» Боссюе тощо. Все це було звалене тепер нагору в кутку лабораторії.

В другому списку був опис одягу, що його привезли з лікарні, і, нарешті, в третьому детально перелічували предмети, знайдені в кишенях потерпілого.

Та замість читати довгий список, комісар почав відкривати брунатний паперовий мішок, куди бригадир Люк склав весь дріб'язок. В цю хвилину Мегре являв собою досить кумедне видовище — так дитинча розв'язує пакуночок під різдвяною ялинкою, сподіваючись знайти в ньоиу бозна-які скарби.

Його увагу одразу привернув старий пом'ятий стетоскоп. Він вийняв його і поклав на стіл.

— Взято у правій кишені піджака, — прокоментував інспектор. — У лікарні мені сказали, що він зіпсутий.

Навіщо ж у такому разі Франсуа Келлер носив його при собі? Може, сподівався полагодити? Чи скоріше реліквію, останню ознаку своєї професії?

Потім на світ