Замах на бродягу - Жорж Сіменон
— Нікого…
— Але ж поблизу стояла баржа.
— Цілком вірно… На ній навіть світилося.
— А на палубі нікого не було?
— Здається, ні…
— Отже, до моста Марі ви не доїздили?
— Чого б ми туди їхали? Ми кинули Нестора біля того місця, де стояла машина…
Ардуен весь час кивав головою. Інколи він поривався щось сказати, але тут же змушений був затуляти рота.
— Ну, а потім?
— Потім ми від'їхали… Коли ми вже були нагорі…
— Цебто на набережній Селестен?
— Еге ж… Мені чомусь стало так тяжко, неначе я допіру поховав дорогу мені людину… Дома коньяку вже не було, і я запропонував Люсьєнові зайти на хвилинку до кафе… На розі вулиці Тюрен та Фран-Буржуа поблизу площі Вогезів…
— І ви знову пили коньяк?
— Еге ж… Там на стіні годинник… Коли ми зайшли, він показував за двадцять дванадцяту, але хазяїн сказав, що він іде на п'ять хвилин вперед…
І з розпачем у голосі Гійо повторив:
— Клянусь вам, я не знав, що це заборонено… Уявіть себе на моєму місці… Це все заради дітей… Я навіть не уявляю, що б із ними було, коли б вони побачили мертвого Нестора… Вони навіть досі цього не знають… Ми їм сказали, що Нестор утік і що, можливо, його скоро знайдуть…
Мегре, сам не знаючи чому, дістав із кишені кульку і почав крутити її в руці.
— Можна сподіватися, що ви сказали правду?
— Навіщо б я брехав? Якщо треба сплатити штраф, я…
— О котрій годині ви повернулися додому?
Приятелі збентежено перезирнулися. Ардуен уже відкрив був рота, щоб відповісти, але його знову випередив Гійо:
— Пізно… Коло першої години ночі.
— Ви весь час сиділи в кафе?
Мегре добре знав той район. Там усе зачинялося о дванадцятій ночі — або й раніше.
— Ні, кафе зачинили, і ми ще хильнули по останній чарці на площі Республіки…
— І ви не були п'яні?
— Знаєте, як це буває… Вип'єш одну, щоб заспокоїтися… Потім другу…
— Ви не поверталися знову до Сени?
Гійо здивовано глянув на комісара, а потім перевів погляд на свого друга, немов запрошував його у свідки.
— Звичайно ж, ні, що б ми мали там робити?
— Дякую, панове, — мовив комісар. — Інспектор Ляпуент зараз запише ваші свідчення.
І вже вслід їм додав:
— Тільки майте на увазі, що все сказане вами буде перевірено…
— Клянусь, що я сказав правду…
— Я… я… т-теж…
Це вже скидалось на комедію.
Мегре залишився в кабінеті сам і підійшов до вікна, не випускаючи кульки з рук. За деревами блищала на сонці брунатна стрічка Сени, по якій туди й назад пропливали буксири, баржі, невеличкі пароплави. На мосту Сен-Мішель яскріли сукні жінок.
Потім він повернувся до столу і зателефонував до лікарні.
— Мені потрібна старша сестра хірургічного відділу.
Могло здатися, що її підмінили — тепер це була сама чемність. Відчувалося, що шеф мав із нею відповідну розмову.
— А я саме збиралася вам подзвонити, пане комісар… Його допіру оглянув головний лікар… Він вважає, що хворий незабаром видужає… Жодних ускладнень… Це справжнє чудо…
— Він уже опритомнів?
— Ще не зовсім, але часом здається, що він дивиться цілком свідомо.
— Обличчя в нього досі забинтоване?
— Уже ні.
— Ви гадаєте, що сьогодні він прийде до тями?
— Це може статися щохвилини… Якщо хочете, я вам подзвоню, як тільки він заговорить.
— Не треба… Я незабаром буду у вас.
— Зараз?
— Так, зараз.
Йому не терпілося скоріше познайомитися з Професором, якого він, власне кажучи, досі ще не бачив в обличчя.
В інспекторській Ляпуент вистукував на машинці свідчення страхового агента та його заїкуватого друга.
— Я йду до лікарні… Не знаю, коли повернуся…
Лікарня була за два кроки. Мегре подався туди, як до сусідів у гості — неквапливо, з люлькою в зубах, заклавши руки за спину. В голові йому блукали якісь невиразні думки.
В приймальні назустріч комісарові кинулася гладка Леа у тій самій рожевій блузці.
— Що тут робиться, пане комісар?! — заторохтіла вона. — Мало того, що мене не пускають до нього… Вони навіть не хочуть сказати, як він себе почуває… Ще й загрожують покликати поліцая!.. Ну, а вам що відомо?
— Допіру мені сказали, що йому вже значно краще…
— Можна сподіватися, що він оклигає?
— Можна сподіватися.
— Йому дуже боляче?
— Не думаю… Очевидно, йому роблять уколи.
— Учора якісь молодики в цивільному забрали його речі… Це ваші люди?
Він ствердно кивнув і посміхаючись додав:
— Не турбуйтеся, нічого не пропаде…
— Ви досі не знаєте, хто це зробив?
— А ви?
— За п'ятнадцять років, відколи я живу під мостами, ще не було такого, щоб хтось нападав на бродягу… Кому ми заважаємо? Адже немає людей смирніших за нас…
Слово, як видно, сподобалося їй, і вона повторила:
— Немає смирніших… Та ви й самі це добре знаєте, пане комісар… Між нами ніколи не буває жодних сварок… Кожен робить, що хоче, і поважає свободу іншого. Бо коли не шанувати свободу, то на біса ж тоді ночувати під мостами?
Придивившись пильніше, Мегре помітив, що очі в неї посоловіли, та й обличчя було червоніше, ніж напередодні.
— Ви сьогодні пили?
