Мій бос. Лише тимчасово - Марі Керімей

— А чому ти працюєш на мого сина? Я нічого не розумію. Ти ж з багатої сім'ї, ти б могла не зважати на такі тонкощі, як робота, — вона схилила голову на бік та пильно подивилася мені в очі. 

— Я просто не хочу жити за кошти своїх батьків, —  коротко відповіла я. 

Так - це я така ідіотка, яка не хоче брати все на халяву. І жити на широку ногу. —  говорила я собі в голові. 

— Здається мені, у вас дуже багато спільного з моїм сином. Він теж не хотів, щоб ми лізли в його життя, тому розпочав свою кар'єру без наших грошей і статків. — жінка розчулилася в очах у неї стояли сльози.  

Двері кабінету відчинилися. Ми з Сарою повернули голови на їх скрип.  Бос стояв з великими очима і  чимось був незадоволений. Я не могла зрозуміти, що викликало його обурення. 

— Мама, ну скільки можна тебе чекати, в мене багато роботи, — промовив мій бос крізь стислі зуби. 

 — Іду, — жінка пішла до дверей і злегка мені підморгнула.  Коли за ними зачинилися двері я  ошелешено покусувала ручку. І не могла ніяк прийти до тями.  

Що чорт побери, це було. Ми з босом схожі. Та ні... Ні.  Маячня якась. Де я і де Девід Джонс. 

Я опустила голову на стіл. І розслабила руки. Тяжко видихнувши та зібравшись з думками. Піднялась і почала далі розгрібати купу звітів. 

Жінка у кабінеті боса довго не затрималася. Вона вийшла досить усміхненою. Якось дивно косилася у мій бік. І дивно посміхалася, а ось бос був досить похмурим. Я не встигла навіть слова сказати, як той прогарчав:

— Збирайся поїдемо десь пообідаємо. До того ж я  жахливо голодний, — від його тону я аж підстрибнула на місці. Поспіхом зібралася і вибігла за босом який чекав коли під'їде ліфт.