Код да Вінчі - Ден Браун

У Тібінґа підскочило серце.

— Де, Роберте? Скажіть мені!

— Ні, Роберте! — з жахом скрикнула Софі. — Невже ти збираєшся йому допомагати?

Ленґдон рішуче підійшов до них, тримаючи криптекс перед собою.

— Ні, — твердо сказав він і повернувся до Тібінґа. — Доки він тебе не випустить.

Тібінґ спохмурнів:

— Роберте, ми вже так близько. Не смійте бавитися зі мною в ці ігри!

— Я не бавлюся в ігри, — відповів Ленґдон. — Відпустіть її. Тоді підемо до могили Ньютона і разом відкриємо криптекс.

— Я нікуди не піду, — заявила Софі. Зелені очі звузилися від люті. — Цей криптекс дав мені мій дідусь. Яке ви маєте право відкривати його?

Ленґдон різко повернувся до неї.

— Софі, прошу тебе! Ти в небезпеці. Я намагаюся тобі допомогти!

— Як? Відкривши таємницю, за яку мій дідусь віддав життя? Він вірив тобі, Роберте. І я тобі вірила.

У синіх очах Ленґдона промайнув страх, і Тібінґ не стримався від усмішки, спостерігаючи, як ці двоє діють всупереч одне одному. Особливо зворушливо було бачити, як Ленґдон намагається бути галантним. Він за крок до відкриття однієї з найбільших таємниць історії і морочиться з жінкою, яка довела, що не гідна цієї честі.

— Софі, — благав Ленґдон. — Прошу тебе... іди.

Вона похитала головою.

— Лише після того, як ти або віддаси криптекс мені, або розтрощиш його об підлогу.

— Що? — здивувався Ленґдон.

— Роберте, дідусь волів би, щоб ця таємниця навіки загинула, аніж потрапила до рук його вбивці. — Очі в Софі заблищали, але вона не заплакала. Вона дивилася Тібінґові просто в очі. — Убийте мене, якщо хочете. Я не залишу спадок діда у ваших руках.

«Чудово». — Тібінґ прицілився.

— Ні! — закричав Ленґдон, піднявши криптекс високо над головою і готовий кожної миті пожбурити його на підлогу. — Навіть не думайте про це, бо я зараз же його розіб’ю.

Тібінґ розсміявся.

— Цей блеф подіяв на Ремі. На мене він не подіє. Я достатньо вас знаю.

— Ви так думаєте, Лі?

«Ще б пак. Ви не вмієте брехати, друже. Мені вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що ви не маєте ані найменшого уявлення, де на могилі Ньютона шукати розгадку».

— Справді, Роберте? Ви знаєте, де шукати на могилі Ньютона?

— Знаю.

Невпевненість тільки промайнула в очах Ленґдона, але Тібінґ її помітив. Це брехня. Відчайдушна, жалюгідна брехня, щоб урятувати Софі. Тібінґ глибоко розчарувався в Робертові Ленґдоні.

«Я самітній рицар в оточенні негідних людців. Доведеться мені розшифровувати пароль самотужки».

Тепер Ленґдон і Неве стали для Тібінґа тільки загрозою... так само як і для Ґрааля. Хоч йому і нелегко буде покінчити з ними, ві«: знав, що зробить це з чистою совістю. Залишилося тільки переконати Ленґдона, щоб поклав криптекс на підлогу. Тоді Тібінґ зможе спокійно закінчити весь цей спектакль.

На знак довіри, — сказав Тібінґ і опустив револьвер. — Покладіть криптекс на підлогу, тоді поговоримо.

Ленґдон знав, що його брехня не вдалась.

Він помітив похмуру рішучість в обличчі Тібінґа і зрозумів, що настала вирішальна мить. «Як тільки я покладу криптекс, він уб’є нас обох». Навіть не дивлячись на Софі, він відчував, як її серце відчайдушно благає його: «Роберте, цей чоловік не гідний Ґрааля. Не віддавай йому криптекс. Хоч би чого це було варто».

Ленґдон уже прийняв рішення кілька хвилин тому, коли сам стояв біля вікна і дивився в сад.

Захистити Софі...

Захистити Ґрааль...

Він мало не закричав із відчаю: «Але я не знаю як!»

Гірка мить розчарування принесла з собою таку ясність, якої він: іще в житті не відчував. «Відповідь у тебе перед очима, Роберте». Він не знав, звідки прийшло осяяння. «Ґрааль не насміхається з тебе, він хоче віддатися гідному».

Схилившись, наче підданий, Ленґдон опустив криптекс майже до самої підлоги за кілька ярдів від ніг Лі Тібінґа.

— Ось так добре, Роберте, — прошепотів Тібінґ, націлюючись на нього. — Покладіть його.

Ленґдон подивився вгору, у безодню купола, що здіймався над будинком капітулу. Тоді, схилившись іще нижче, заглянув у дуло револьвера, націленого на нього.

— Пробачте, Лі.

Ленґдон різко випростався, розмахнувся і з усієї сили пожбурив криптекс у купол над головою.

Лі Тібінґ не відчув, як палець натиснув на курок, але «Медуза» розрядилася із заглушливим громом. Ленґдон підскочив, куля влучила в підлогу біля самих його ніг. Половина мозку Тібінґа лютувала і спонукала прицілитися краще й вистрелити ще раз, але друга, могутніша половина змусила подивитися вгору, у купол.

«Наріжний камінь!»

Здавалося, час застиг, як у сповільненому кадрі; увесь світ Тібінґа зосередився у криптексі, що летів у повітрі. Тібінґ простежив, як той сягнув найвищої точки... на якусь мить завмер... тоді перевернувся і полетів униз, назад на кам’яну підлогу.

Усі мрії й сподівання Тібінґа стрімко падали на землю. «Не можна, щоб він ударився об підлогу! Я до нього не дістану!» Тіло Тібінґа зреагувало інстинктивно. Він випустив револьвер, милиці і кинувся вперед, простягнувши перед собою м’які, доглянуті руки. Він весь витягнувся і в останню мить якимось дивом упіймав-таки криптекс.

Падаючи з переможно затиснутим у руці криптексом, Тібінґ знав, що зараз станеться лихо. Довкола не було нічого, що б пом’якшило його падіння, і витягнуті руки разом із криптексом із силою вдарилися об підлогу.

Зсередини почувся