Код да Вінчі - Ден Браун

Арінґароса був певний, що чогось не розчув.

— Перепрошую?

— Одне слово, за шість місяців «Опус Деї» перестане бути прелатурою Ватикану. Ви станете самостійною Церквою. Ватикан від вас відмежується. Його святість погодився, і ми вже готуємо відповідні папери.

— Але ж... це неможливо!

— Навпаки, це цілком можливо. І навіть необхідно. Його святість не схвалює ваших агресивних методів вербування нових членів і традиції самобичування. — Він на мить замовк. — А також вашого ставлення до жінок. Щиро кажучи, «Опус Деї» став для Ватикану тягарем і джерелом занепокоєння.

Єпископ Арінґароса був ошелешений.

— Тягарем?

— Це не має бути для вас несподіванкою.

— «Опус Деї» — єдина католицька організація, чиї лави зростають! У нас уже понад тисячу священиків!

— Це правда. І нас це непокоїть.

Арінґароса зірвався на ноги.

— Запитайте його святість, чи «Опус Деї» був тягарем 1982 року, коли ми виручили банк Ватикану!

— Ватикан завжди буде вдячний вам за це, — сказав секретар уже миролюбнішим тоном, — але дехто й досі вважає, що ваша щедрість 1982 року була чи не єдиною причиною, чому вам надали статус прелатури.

— Неправда! — Арінґаросу глибоко обурила така несправедливість.

— Так чи інакше, ми хочемо зробити все по-чесному. Ми плануємо повернути вам усі борги. Ці кошти будуть виплачені вам п’ятьма траншами.

— Ви хочете від мене відкупитися? — не вгавав Арінґароса. — Заплатити, щоб я забрався тихо? Тепер, коли «Опус Деї» залишився єдиним джерелом здорового глузду в світі!

Один із кардиналів здивовано підвів очі.

— Перепрошую, як ви сказали? Здорового глузду?

Арінґароса перехилився через стіл і заговорив з притиском:

— Невже ви не розумієте, чому католики залишають Церкву? Подивіться навколо, кардинале. Люди розчарувалися. Догматів віри вже ніхто не дотримується. З доктрини зробили такий Собі шведський стіл. Піст, сповідь, причастя, хрещення, служба Божа — будь ласка, обирай, що тобі подобається, а решту відкинь. Яке духовне наставництво сьогодні йде від Церкви?

— Закони третього століття, — втрутився другий кардинал, — не відповідні для сучасних послідовників Христа. У сьогоднішньому суспільстві ці правила не діють.

— Але вони чудово діють в «Опус Деї»!

— Єпископе Арінґаросо, — твердо сказав секретар, — з уваги на прихильність попереднього папи до вашої організації, його святість дає «Опус Деї» шість місяців, щоб добровільно відокремитися від Ватикану. Думаю, вам варто перелічити всі пункти, у яких ви не сходитеся в поглядах з Ватиканом, і стати окремою християнською організацією.

— Я відмовляюся! — заявив Арінґароса. — І я скажу йому це особисто.

— Боюсь, його святість більше не планує з вами зустрічатися.

Арінґароса знову встав.

— Він не посміє скасувати прелатуру, яку створив попередній папа!

— Мені дуже шкода. — Секретар залишався незворушний. — Господь дає і Господь забирає.

Арінґароса вийшов з цієї зустрічі збентежений і наляканий. Повернувшись до Нью-Йорка, він цілими днями тупо дивився у вікно і з сумом думав про майбутнє християнства.

Однак за кілька тижнів йому подзвонили, і цей дзвінок усе змінив. Чоловік говорив із французьким акцентом і назвався Учителем — в «Опус Деї» таке звання було доволі поширене. Він сказав, що знає про намір Ватикану відмежуватися від «Опус Деї».

«Як він дізнався?» — дивувався Арінґароса. Він мав надію, що про це знає лише кілька найвищих сановників Ватикану. Очевидно, хтось уже проговорився. Справді, коли йдеться про те, щоб стримати чутки, то немає у світі тонших стін, ніж ті, що оточують Ватикан.

— У мене всюди є очі й вуха, єпископе, — пошепки казав Учитель, — і завдяки їм я добув певну інформацію. З вашою допомогою я можу довідатися, де захована священна реліквія, яка принесе вам величезну владу. Владу, що поставить на коліна Ватикан. Владу, що допоможе врятувати віру. — Він зробив паузу. — І не лише для «Опус Деї». Для нас усіх.

Господь забирає... і Господь дає. Арінґароса побачив промінчик надії.

— Розкажіть мені свій план.

Єпископ Арінґароса був непритомним, коли двері лікарні Святої Марії тихо розсунулися. Сайлас, заточуючись, зайшов досередини, знесилений від виснаження. Він упав на коліна на кахельну підлогу і з останніх сил покликав на допомогу. Усі, хто був усередині, разом повернулися і з подивом витріщилися на напівголого альбіноса, що тримав на руках закривавленого священика.

Лікар допоміг Сайласові покласти непритомного єпископа на візок. Тоді перевірив його пульс і стурбовано наморщив чоло.

— Він утратив багато крові. Надії мало.

Раптом в Арінґароси затремтіли повіки, на мить він опритомнів. Його погляд зупинився на Сайласові.

— Дитя моє...

У Сайласа душа розривалась від люті й каяття.

— Отче, присягаюся, що знайду того, хто нас обдурив, і вб’ю його.

Арінгароса сумно похитав головою.

— Сайласе... якщо ти від мене нічого не навчився, прошу тебе... запам’ятай це. — Він узяв Сайласа за руку, міцно стиснув. — Уміння прощати — найбільший дар Господа.

— Але, отче...

Арінґароса заплющив очі.

— Ти повинен молитися, Сайласе.

Роберт Ленґдон стояв під височенним куполом будинку капітулу і дивився в дуло револьвера Лі Тібінґа.

«Роберте, ви зі мною чи проти мене?» Слова британського історика досі звучали в нього в голові.

Ленґдон знав, що відповіді на це питання немає. Якщо він скаже «так», то зрадить Софі. Скаже «ні» — і Тібінґові