Нездоланний - Лі Чайлд

– Дурня.

– Заспокойся. Іноді виграєш, іноді треба й програти. Ми не копи. Ви досі у справі. Відробите за декілька тижнів. А тепер рухай свій зад до виходу.

Чоловік узяв по сумці в кожну руку, а Ричер почав підштовхувати його до виходу, одною рукою тримаючи свого полоненого за комір, а другою притискаючи автомат до його попереку. Ченґ тримала «Глок» у лівій руці, а «Беретту» у правій. Коридор був довгим та страшенно відразливим, а попереду вони вже чули звуки з вулиці. Пустопорожні балачки, сміх, човгання ногами, рух машин – усе було тихим та приглушеним через спеку, відстань та зачинені двері.

– Ще десять секунд, – сказав Ричер. – Будь розумником, і ти виживеш.

Він вів затриманого чолов’ягу збоку, дозволивши Ченґ ковзнути між ними та відчинити двері. Тоді Ричер виштовхнув його вперед, і раптом сміх та розмови обірвалися. Там було одинадцять людей, деякі стояли на подвір’ї, дехто стояв на тротуарі, а дехто навіть на водостічних канавах. Одним із них був маленький хлопчик приблизно двох років, три з них були жінками до двадцяти, двоє були крутими на вигляд чоловіками, яким трохи за тридцять, а решта – п’ятьма худорлявими дітьми приблизно дванадцяти років, такими собі хлопчаками на побігеньках. По вулиці проїхала машина, повільно, наче для показу, і наповнила всю вулицю гуркотом і звуками з колонок. Тоді вона зникла з поля зору, і Ричер штовхнув свого заручника вперед. Його одразу ж оточили люди, які вже готувалися до бійки, проте полонений чоловік сказав їм лише одне:

– Відступіть.

Ченґ натиснула на ключ, і чорний седан підморгнув фарами. Він був меншим, ніж ті легковики з водіями, що їздили по місту, проте і не зовсім компактним. Ченґ відчинила задні дверцята, і Ричер примусив свого заручника покласти сумки на сидіння. Тоді він його розвернув і штовхнув у напрямку будинку. «Узі» він усе одно тримав напоготові. Ченґ сіла за кермо. Ричер позадкував до пасажирського сидіння. Ченґ рвучко рушила з місця. Ричер витяг із заднього сидіння рюкзак із героїном та розвіяв його через вікно, поки Ченґ набирала швидкість. Маленькі паперові пакети полетіли врізнобіч, усі сяючі, усі коричневого кольору, наче нашестя саранчі, щоправда, уже мертвої, наче вихор повітря під час злету гелікоптера. Люди почали вибігати на дорогу, намагаючись підібрати пакети, женучись за машиною, випереджаючи стрибками один одного та прагнучи впіймати якомога більше. Чоловіки, що були в будинку, також вибігли на дорогу, намагаючись навести лад та забрати те, що належить їм. І це було останнім, що побачив Ричер, тому що Ченґ влетіла у крутий лівий поворот в кінці вулиці, що йшла по діагоналі, після чого її мешканці зникли з поля зору.

Вони покинули ауді в гаражі для паркування авто приїжджих до міста на бічній вулиці, за чотири квартали від готелю. Двері залишили незамкненими, а ключ не витягли із авто. Вони заховали здобуту зброю в сумці із грошима і понесли до номера Вествуда. Там вони спочатку влаштували невелике шоу, поступово розкриваючи карти, наче на виступі мага. Наче витягали кроликів із капелюхів. Спочатку «Глок», тоді «Беретта», а потім і «Узі», кожен з яких був сприйнятий із великим ентузіазмом, а тоді нарешті сумка повністю розкрилася і на покривало з неї лавиною посипалися гроші.

Вествуд сказав:

– Я передумав стосовно мого твердження про філософію.

Разом із Ченґ вони почали перераховувати купюри, а Ричер тим часом перевіряв зброю. Усі повністю заряджені, плюс іще один пістолет був у них в запасі. В сумі вони мали шістдесят сім патронів, і всі вони були взаємозамінними. «Узі» був у дуже хорошому робочому стані. Як зазвичай і належало «Узі». Простий механізм, спроектований з урахуванням того, якою насправді була боротьба, а не того, якою вона повинна була би бути. Як дехто може сказати про автомат Калашникова. Пістолети були зовсім іншими. Особливо «Беретта», на думку деяких. Вони були точними механізмами. Прекрасно розробленими та міцними, проте мінімального догляду вони все одно потребували. Ричер зробив висновок, що наркодилери таким доглядом зазвичай не переймалися. Гроші на них вони витрачали такі ж самі, як і всі інші люди, проте їхня зброя чомусь часто давала осічку. Правда життя. Поганий догляд або навіть цілковита його відсутність. І «Глок», і «Беретта» не були достатньо змащеними і були брудними на дотик. Це була надійна зброя, і вона перебувала в майже нормальному стані, проте недостатньо хорошому. Принаймні не настільки хорошому, щоб можна було заради заволодіння нею щось скоїти. Про це можна було посперечатися. Це навіть породжувало філософське питання: чи є та зброя, яка не викликає в тебе довіри, взагалі зброєю?

– Ричере, поглянь сюди, – покликала Ченґ.

Він глянув. Зовнішність, вочевидь, таки була оманливою. Поодинокі засмальцьовані п’ятірки, цупкі стоси десяток та нещільно скручені рулони двадцяток були досить реальними на вигляд. Проте це ще було не все. Навіть не половиною історії. Лише запізнілими думками. Їх накидали в сумку як додатковий тонкий шар, який маскував головний її вміст. А там були стоси стодоларових купюр у банківській упаковці. Усі свіжі, ароматні, хрусткі та новенькі. І товсті. По сто купюр у кожній пачці. Сотня сотень давала в сумі тисячу. У кожній пачці. А пачок було багато.

Він запитав:

– Скільки їх там?

Вона відповіла:

– Понад двісті тридцять тисяч доларів.

Якийсь