Нездоланний - Лі Чайлд
Вікно, що світилося, було з правого боку. Мабуть, це була вітальня чи щось таке. Ліворуч були ще одне вікно і двері, проте там було темно. Імовірно, там знаходилася кухня. Вони швиденько проминули невеликий газончик і наблизилися до дверей. Ричер смикнув за ручку. Замкнено. Тоді він відступив трохи вбік і поглянув у вікно. Похмуре місце, вщерть забите сміттям та немитим посудом. Скоринками від піци та порожніми бляшанками. «Ред Булом» та пивом.
Ричер зробив іще один крок убік та притулився до стіни. Він подивився крізь освітлене вікно, лише мимохіть, під певним кутом. Він побачив двох чоловіків. Вони розляглися на різних диванах, кожен втупився у свій телефон. Їхні великі пальці рухалися. Вони або бавилися в гру, або писали повідомлення. На низенькому столику між ними стояло два туристичних рюкзаки. Зроблені з чорного нейлону, нові, проте дуже низької якості. Такі рюкзаки продаються в магазинах, які торгують фотокамерами за десять доларів і телескопами за двадцять. На одному з рюкзаків була пачка тісно зв’язаних гумових стрічок з магазину канцтоварів. Зверху на другому рюкзаку був автомат «Узі».
Ричер відповз назад та приєднався до Ченґ, яка сиділа біля кухонних дверей. Він прошепотів:
– Нам потрібно знайти камінь.
– Для вікна?
Він кивнув.
– А як щодо цього?
Він прослідкував у напрямку її руки. Відірваний від подвір’я клаптик бетонного патіо. Квадратна ділянка з чотирма кутами. Трохи крива. У центрі була діра. Якийсь твердий матеріал. Пластик, або вініл, або суміш обох. Основа для парасолі від сонця.
Він прошепотів:
– Ти зможеш це кинути?
Вона відповіла:
– Звісно.
Він усміхнувся. Зовсім не худеньке дівчисько. Він сказав:
– Через секунду після того, як я виб’ю двері.
Вона підняла підставку. Він підготувався й прошепотів:
– Все гаразд?
Вона кивнула.
Один крок, другий, третій, а тоді він ударив ногою об замок і двері розчахнулися, і поки він падав усередину, то почув, як розбилося вікно у вітальні, а підставка від парасолі впала на підлогу. Він пройшов крізь кухню до вітальні й побачив, що чоловік ліворуч досі тримав у руках свій телефон, а той, що був праворуч, миттєво потягнувся рукою до автомата, проте раптом він зігнувся, бо його плечі чомусь смикнулися й стислися від болю, рефлекторно реагуючи на гучний брязкіт позаду, а тоді безліч скляних уламків покрили його голову та шию, а в полі зору опинилася якась розмита пляма від великого предмета, що залетів із заднього подвір’я. А ще в полі його зору раптом опинився правий чобіт Ричера, який ударив його по обличчю збоку і кинув на долівку, як кидають старий дощовик на блискучу підлогу. І саме на цьому гра закінчилася, тому що все, що Ричерові залишалося тепер зробити, – це взяти в руки автомат, перемкнути селектор у режим «авто», міцно стиснути руків’я та спрямувати дуло на те місце, де в чоловіка було серце.
Він сказав: «Не рухайся!» – і чоловік виконав його команду.
З коридору не було чутно ні звуку. Літня пора, теплий вечір, усі гуляли на вулиці. Чоловік запитав його:
– Що відбувається?
Ричер відповів:
– А відбувається те, що ми забираємо вашу зброю і гроші.
Чоловік глянув на той рюкзак, на якому зверху були гумки. Рефлекторно. Ненавмисно. Ченґ підійшла і стала за ними. В кишені вона стиснула кулак.
Ричер сказав:
– Обшукай їх обох.
І вона це зробила. Швидко і старанно. Нічого цікавого вона у жодного з них не знайшла, окрім ключів від авто та двох пістолетів. Ключі були від ауді, а пістолети виявились марок «Глок 17» та «Беретта 92». Обидва були дев’ятиміліметровими. Так само, як «Узі». Годі й казати, їхня зброя та боєприпаси були в чудовому стані.
Ричер попросив:
– Оглянь їхні сумки.
І вона це зробила. У тому рюкзаку, на якому лежав «Узі», вона знайшла тисячі маленьких паперових пакетів, наповнених коричневим порошком. Імовірно, героїн, поділений на дрібні порції, потім запакований і тепер повністю готовий до продажу на вулиці.
У сумці з резиновими стрічками були гроші. Величезна купа грошей. Неприємні масні купюри: п’ятірки, десятки та двадцятки, – вони лежали окремо, лежали у стосах та були закручені в рулони, деякі з них були надірваними, деякі зім’ятими, проте всі були тісно спакованими. Ось для чого ті гумові стрічки, подумалось Ричерові. Колись він читав книжку про бухгалтера із картелю, який витрачав п’ять тисяч щомісяця лише на гумові стрічки, щоб йому було чим перев’язувати гроші.
Він запитав:
– Де ауді?
Чоловік відповів:
– Спереду. Щасти тобі з нею.
– Ви підете з
