Хибні мрії - Ліана Меко

Він дозволяє себе бити!

На обличчі його ясно читається почуття провини та жаль.

Він дозволяє себе карати. Та як він сміє?!!

Перш ніж свідомість Кіри належним чином обробляє те, що відбувається, тіло її реагує автоматично - вона заліплює йому дзвінкий ляпас. Так по-жіночому. З почуттям, з сльозами, що тут же наповнили очі.

Як він сміє? Він вважає, що це щось змінить? Завданий нею біль подарує йому прощення, зрівняє їхні почуття? Та що його короткочасний біль у порівнянні з тим катуванням, що коїться в її душі?

Кіра відчуває, як секундне обурення переростає в гірку досаду, змушує задихнутися, судомно вдихнути.

У грудях повертається величезний клубок із найболючіших почуттів. Хвиля образи піднімається звідкись із живота все вище і вище, змушуючи підборіддя затремтіти, схлипнути і дозволити непроханим сльозам пролитися з очей.

Ні. Вона не зможе приходити сюди. Вона не зможе займатися пліч-о-пліч з людиною, до якої відчуває так багато.

Вона не зможе цього винести.

Крізь пелену сліз Кіра бачить, як Ігор простягає до неї руку, і не витримує. Різко розвернувшись, дівчина мчить геть із зали. Ні тренер, що стоїть на її шляху, ні розуміння того, що її втеча назавжди закриє їй дорогу в це місце, не змушують її зупинитися. Вся її істота вимагає одного – позбутися цього оглушливого болю, що роздирає нутрощі, а це означає, що їй потрібно піти.

Кіра йде коридором, не бачачи нічого навколо через сльози, що ллються нескінченним потоком, коли, через пару секунд після того, як вона сама покинула зал, чує гуркотіння дверей і квапливі кроки.

- Кіро, стривай. – звучить за її спиною голос Ігоря та Кіра, болісно скривившись, прискорює крок.

Вона майже сягає роздягальні, коли відчуває важку руку на своєму плечі. Ігор міцно стискає долоню на її плечі та розвертає до себе обличчям. Він стоїть так близько, що вона може відчути тепло його тіла. Таке знайоме тепло. Знайомий чоловічий запах. Знайомі дотики. І, як це не сумно, тіло хоче їх навіть у більших кількостях, аніж вони є.

- Не втікай, прошу тебе. – тихо вимовляє Ігор, обхопивши її плечі руками. Весь його погляд наповнений благанням і почуттям провини. Він розриває Кірі груди і змушує серце, немов обпалене вогнем, тремтіти. – Кіра… – Хриплий голос, такий близький, такий бажаний. Але так сильно завдаючий біль.

Кіра висмикує руки з його захоплення, штовхає спиною двері в роздягальню і, не зводячи очей з обличчя, чогось перекрученого розпачем, відступає. Вона зачиняє двері прямо перед його обличчям. Рятується, створюючи перешкоду між собою та цим голосом. Цим поглядом. Цим дуже знайомим теплом улюблених рук.

Обличчя Ігоря зникає, і біль Кіри знову трансформується у злість. На нього - за те, що розбурхав хвору рану, на себе - за ці нестерпні суперечливі почуття, та на все довкола.

Вона майже впевнена, що Ігор так і продовжує стояти за дверима, сподіваючись, що вона все ж таки вислухає його. Йому мало того, що він уже з нею зробив? Чого він хоче? Він хоче її зламати остаточно? Що йому потрібне?

Незрозуміла злість змушує Кіру загарчати і з силою грюкнути долонею об двері. Але ні її гарчання, ні гуркіт не змушують дурне серце замовкнути. Воно рветься, гулко стукаючи, вимагаючи відчинити бісові двері, що відокремлюють його від найбажанішого і найпотрібнішого.

Дурне-дурне серце, як ти не розумієш, ще раз я тебе не зберу, не вилікую, не склею. - подумки докоряє себе Кіра і притулившись чолом до дверей, затихає, відчуваючи, як злість, вичерпавши її сили, відступає.

- Кіра. – чується глухий голос Ігоря. - Я зараз увійду. Вислухай мене.

Кіра міцно заплющується, гірко посміхається і відступає на крок. Він увійде, увійде, як захоче. Для нього не існує перешкод. Він не питає про її бажання, не попереджає, ні з чим і ні з ким не рахується. Він робить те, що хоче: входить без попиту, вривається. У її особистий простір, на її територію, у її життя. Вибиває двері ногою, руйнує та залишає після себе лише порожнечу. Він робить те, що хоче. Наступає стрімко і необоротно. Завжди, коли йому це потрібно.

Але зараз Ігор просто заходить. Обережно і, здається, дещо нерішуче. Однак це тільки здається, розпач, що хвилину тому цілком очевидно плескався в глибині його чорних очей, поступається місцем звичній впевненості. Його погляд дзвенить напругою та рішучістю. Зараз він просто запустить руку і дістане з її грудей уламки, забере те, що забрати не встиг. Забере та піде. Знову. Але тепер вона не зможе жити. Без серця жити не можна. Не вийде.

- Кіра... - простягає Ігор і Кіра здригається. Він рішучий і зібраний, але десь у глибині його очей плескається почуття провини. – Я винен перед тобою. Я припустився помилки, дозволивши тобі поїхати. Тільки зрозумів це я надто пізно.

Кіра гірко посміхається, заплющує очі і знесилено опускається на лаву. Їй так боляче, що хочеться заплющити очі, закрити вуха руками, не слухати його, зникнути. Але вона продовжує слухати, лише злегка заплющивши очі, адже він каже саме те, що хотіло б чути її наївне серце та її дурний закоханий мозок, уже не здатний відрізнити бажане від дійсного.

Ігор опускається навколішки, ніжно торкається пальцями її вилиці, вимагаючи глянути на нього, шукаючи її погляду. Він стоїть перед нею на колінах і Кіра знову посміхається. Ще кілька тижнів тому так перед ним стояла вона, втішаючи, підтримуючи. Віддаючи все своє кохання. Усю себе. Намагаючись врятувати того, кому цей порятунок був непотрібний. Що ж тепер робить він?