Хибні мрії - Ліана Меко

 – У нас із ним був один тренер. Великий тренер. Армен Мірзоян. Але ти його, мабуть, не знаєш. Ти ще тоді пішки під стіл ходив. Він був справді великим…

Болотов замовк. Ігор проковтнув. Звичайно, він знав Мірзояна, батько згадував його чи не щодня. Він захоплювався своїм тренером, вважав його мало не божеством.

- А Шахов? ... - Обережно запитав Ігор, боячись злякати несподіване одкровення Болотова.

– А що Шахов? - хмикнув Болотов і знову невдоволено скривився. - Він був чемпіоном світу всього кілька днів. Його легко зняв з п'єдесталу щуплий рудий америкашка. О, я пам'ятаю цей епічний бій. – Болотов з якимось садистським задоволенням заплющив очі, і Ігор зрозумів, що, напевно, у них були якісь свої, особисті рахунки, якщо Болотов з такою радістю згадує про доленосну поразку батька. Можливо, вони змагалися за увагу тренера? Або тренер ставився до батька з більшою симпатією. Вони безперечно змагалися. Так. Сумнівів немає, вони ворогували.

Чоловік знову помінявся в лиці, посмішка сповзла з лиця. Він підтис губи і додав, наче виплюнув.

- Він був невдахою, даремно що чемпіон.

Ігор на мить застиг, а потім смикнувся в якомусь дивному пориві, сам не знаючи для чого. Йому захотілося чи то заткнути рота Болотову, чи то вчепитися йому в горлянку і заштовхати його слова назад. За те, що насмілився так говорити про його батька. Про батька, якого Ігор вважав великим бійцем. Про його великого і всемогутнього тата. Ніхто не сміє так про нього говорити!

Але Болотов навіть не помітив руху в його бік і тихо, наче ні для кого додав:

- І життя невдахи, і смерть така сама...

Сказав так тихо, що Ігор подумав, що не дочув. Ні, він, певно, не дочув. Що він сказав?

Смерть? СМЕРТЬ???

– Смерть? – таки перепитав надтріснутим голосом. Болотов підняв на нього очі, здивувавшись тому, чому раптом Ігор виявився так близько і просто відповів:

- Ну, так. Він помер від передозу. Десь... років шість тому.

Сказав і знизав плечима.

Сказав це так просто, ніби говорив про бездомну дворову кішку, яка щовечора, коли він приходив додому, плуталася в нього під ногами і заважала пройти.

Сказав так, ніби здохла нікому непотрібна тварина, і всі від цього тільки виграли.

Так, ніби, його слова, що вилетіли з рота так легко, лише трохи потурбували повітря, а не збили з ніг хлопця, що стояв навпроти, величезною задушливою хвилею.

Ігор позадкував назад, дивлячись на тренера широкими від жаху очима. Задкував, поки не наткнувся на зачинені двері. Завмер. Замотав головою.

- Не може бути. Не може бути. – забурмотів майже не чутно.

Ні. Ні. Не може бути.

- Не може такого бути. - Знову повторив, сліпо помацавши рукою, відчинив двері і буквально вивалився з кабінету. Спіткнувся, мало не впав, але втримався, схопившись за стіну. Повільно, насилу переставляючи ноги, що запліталися, побрів коридором, прямо і прямо.

Геть із цього місця. Далі. На вулицю. Йому потрібен кисень. Йому нема чим дихати.

Вийшов і розгублено озирнувся довкола. Спробував вдихнути, але паніка, чи страх, чи пекельний біль, не дозволила. Повітря в легені не надходило. Ігор задихався.

Його груди придавило чимось важким, нестерпним. Його прибило величезною плитою.

«Помер. Помер. Помер». - Стукало в голові набатом.

Свідомість відмовлялася розуміти значення слова.

Але тіло розуміло.

Шлунок скрутило, Ігор склався навпіл. Нахилився, уперся руками в цегляну стіну, марно хапаючи ротом повітря. Слабкість, що накотила раптово, змусила ноги підкоситися, впасти на коліна.

Ігор сів просто на асфальт, притулився спиною до стіни. Обхопив голову руками.

Гучно схлипнув і затрусився. Його роздирав гіркий, неприродний, сповнений горя сміх. Майже істерика.

Ігор сміявся та сміявся. Гучно, хрипко. Поки не помітив сльозу, що стікає по щоці. А помітивши, розсміявся ще дужче і ще гірше.

Нікчема. Слабак. Бездар. Боягуз. Ледачий ублюдок.

Слабак.

Слабак.

Слабак.

Так, тато. Все вірно. Все так.

Він слабак. Сидить тут як остання нікчема, втираючись сльозами та соплями.

Бідний, жалюгідний і нікчемний.

Слабак і нікчема.

Це про нього.

Це у ньому.

Батько мертвий, а це - залишиться у ньому назавжди. Назавжди, поки і він не здохне.

Батько мертвий. Він помер довбаних шість років тому. Шість років!

«Не здивуюся, якщо він здох десь у канаві від передозу…» - Так сказав колись Анатолій Степанович.

Він знав? Невже він знав уже тоді? Знав і не зміг сказати Ігореві? Чи просто вдало припустив? Він умів бачити ширше, той упертий нав'язливий старий. Він зрів у корінь. Він усе розумів. І розумів правильно.

Усі все розуміли. Один Ігор був сліпий. Він одягнув батька в мантію найвеличнішого у світі бійця. Але лише у своїй уяві.