Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Її звати Едельтруда, — зітхнув нарешті він. — Це польське ім’я.

Ерван навіть не завдав собі праці зазирнути в досьє загиблої колеги. Друга помилка.

— Мене звати Пйотром. — У рукостисканні старого відчувалася досі не розтрачена сила, привезена сюди з соляних шахт Верхньої Силезії чи доків Ґданська. — Заходьте.

Він відступив, щоби пропустити гостя, й зачинив за ним хвіртку: залізні ґрати навіть не рипнули. Під ногами — не гравій, а кольорова гума, як на тенісних кортах.

Папаскі[131] любив тишу. I чистоту: опинившись у вітальні, Ерван завагався, перш ніш сісти, такими охайними виявилися крісла й канапа. Кімната оформлена в слов’янському стилі: кольори, тканини, меблі — все нагадувало інтер’єр помешкання в робітничому містечку найкращих часів «Солідарності».[132]

— Кави?

Ерван подякував і обрав шкіряне крісло. Поляк зник на кілька секунд. На стінах — розп’яття, портрет Леха Валенси, папи Івана Павла II. Жодної світлини Одрі. Лампа з абажуром та скупе світло знадвору наповнювали кімнату червонястими відтінками іконостасу.

Ерван почувався дедалі більш незручно: не бачив способу повідомити новину цьому чоловікові, якого уявляв абсолютно інакше.

— Вона померла, чи не так?

Чоловік стояв на порозі вітальні зі срібною тацею в руках — на ній чашки, кавник і порцелянова цукорничка, все схоже на статуетки з хлібного м’якуша.

Від подиву Ерван знову встав.

— Я… — він перевів подих і здався. — Учора ввечері, під час виконання службових обов’язків.

— Яких саме обов’язків?

— Вона працювала в моїй слідчій групі в карному розшуку Парижа. Була моїм найліпшим працівником.

Гігант без жодного брязкоту поставив тацю на журнальний столик. На його чуприну падав промінь світла голова світилася сріблястим ореолом. Ерванові спало на думку, що цей чоловік — білий удівець на кшталт тих, кого раніше називали «білими емігрантами». Вигнанець, який втратив усе, але зберіг свою шляхетність.

— Ви все ж таки вип’єте кави? — тепер поляк сидів навпроти Ервана і наливав напій, не чекаючи на відповідь. — Дякую вам, що приїхали особисто оголосити мені цю новину, але не вважайте себе зобов’язаним витирати мені сльози.

— Зовсім ні, я…

— Де зараз тіло?

— У СМІ. Тобто, в судмедінституті. Це на набережній де ля Pane, біля однойменної станції метро.

— Я знаю. Що сталося з моєю дочкою?

Ерван сів назад і схопив своє горня, щоб зайняти руки.

— Одрі стала жертвою… особливо жорстокої людини.

Я…

Він відчув, як слова вивітрюються. Співрозмовник спокійно поглядав на нього з-за своєї чашки. Шкіра старого здавалася надто білою і сухою: торкнися — й на пальцях залишиться вапно. Зморшки на обличчі звивалися й перепліталися в складні візерунки; вони мовби дивовижно змінювалися, ніби борозенки на піску.

— Я мушу поїхати й упізнати її?

— Ні. В цьому нема потреби. Ми… Ну, ми не знали, що в Одрі ще є родичі в Парижі.

Запала мовчанка. У повітрі ніби вібрувало німе запитання.

Пйотр порушив тишу:

— Відразу після народження Едельтруди я поїхав до Франції. Не для того, щоб уникнути відповідальності. Навпаки. Я хотів підготувати ґрунт, щоб вона з матір’ю приєдналися до мене. Десять років гарував як чорний віл на будівництві, жодного разу не приїздив до Польщі, бо не мав документів. Коли ж нарешті отримав посвідку на тимчасове проживання, то повернувся до Кракова. Моя жінка помирала. Рак із метастазами. Ця дурепа нічого мені не писала, боялася, що я ризикну повернутися без документів і цим перекреслю всі роки своєї праці. Коротше, я опинився сам-на-сам із дівчам, якого не знав, яке геть не говорило французькою, та й взагалі відмовлялося зі мною говорити. Я привіз її сюди. Вибив для неї громадянство. За кілька років вона вивчила мову, закінчила школу, але без кінця втікала… Урешті-решт одного разу вона зникла остаточно. Я не намагався її шукати, чи хоча б зв’язатися з нею. Знав, що вона живе з молодими безхатьками, яких ви звете «панки-собачатники», біля вокзалу Монпарнас. Пізніше знову щезла. Я не хвилювався: Едельтруда була сильною дівчиною. Я залишився сам зі своїм болем і почуттям безмежної порожнечі. Усе, що я робив, — заради мети, яка втратила сенс, яка взагалі від початку не мала сенсу. Тепер ви кажете мені, що вона мертва. Я пам’ятаю лише німе створіння з ненавистю замість хребта. Я католик: не знаю, чому Господь призначив мені це випробування, але відчуваю, що моя донечка тепер вільна.

Ерван подумав про лувесьєннський труп з виколотими очима й витягнутим язиком. Старий поляк правильно обирав небесний шлях, але Ерван мусив помститися за Одрі в земному світі. Куля в лоб або тюряга до скону для злочинця.

Він не міг дібрати слів, але глибоко розумів почуття Одрі. Подумав про себе, про Лоїка, особливо про Ґаель. У Морванів кожна дитина теж росла під знаком ненависті.

— Одного разу, — вів далі поляк, — вона прийшла до мене. Думаю, тоді вже працювала з вами. Хотіла подякувати за те, що я їй дав. Я відповів, що нічого їй не дав, що не мав нагоди. Саме так, сказала мені вона, її спадок — лише чорна діра. Діра, яку вона щодня намагалася заповнити. Це було сенсом її життя.

Ерван кивнув, так само мовчки. Цей колодязь ілюзій, це провалля химер теж давно йому знайомі. Він наповнював цю діру злістю, образою, огидою, аби нині зрозуміти нарешті, що всі його зусилля були марними: прірва без дна.

— Зателефонуйте мені, повідомте про дату й місце поховання, — сказав він і підвівся. — Ми всі прийдемо.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але прошу, не треба.

— Ви…

— Залиште мені принаймні цю останню мить удвох із нею. — Пйотр посміхнувся, й на його обличчі змалювалися нові арабески зморшок. — Він же буде й першим, у повному сенсі.

Ерван пішов до машини. Уже за одинадцяту. Цей день нагадував течію, що постійно