Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин

Треба було шукати Ківу Бораша, коли він був дійсно тим, кому шпигун передав портфеля. Варто було знайти й Аспасію, і того таємничого Шампіньйона, який міг навіть спалити труп Клауснера. Залишився й не менш таємничий Бернхардт, ім'я якого шпигун в останню мить пов'язав з Гіммлером — шефом гестапо.

Так думав Раду після смерті Клауснера.

— Я спущусь униз і зателефоную, — підвівся Богдан, — хай прийде лікар Раціу і кілька хлопців.

— Не спіши. Чи не краще повідомити в міліцію?

— Я сам ще добре не розібрався. Може, через цю дівчину… Вона в мене не викликає довір'я.

— Що ж ти пропонуєш?

— По-перше, не треба щоб нам перешкоджали поритись у справах цього негідника, а потім…

Тут почувся стукіт у двері, й, не дочекавшись запрошення, на порозі з'явилася Міка.

— Я прийшла, бо дядькові Флоріці час приймати ліки.

— На жаль, твій дядько вже…

— Помер? Бідний дядько Флоріка. Добре, що бог його покликав до себе. Коли б ви знали, як він страждав…

Повіки в Клауснера були напіввідкриті. Міка підійшла й затулила їх, потім дістала рожеву стрічку й підв'язала мертвому нижню щелепу. І, наче нічого не трапилось, сіла в ногах мертвого й безсоромно зиркала на гостей.

— Ви до цього ніколи не бували в дядька Флоріки? Давно з ним знайомі?

— Скільки тобі років? — замість відповіді спитав Раду.

— Вісімнадцять.

— Ти його доглядала?

— А чому ти мені тикаєш, навіть не познайомившись?

— Ви його доглядали?

— Так.

— Давно?

— Коло двох років. Перестеляла, мила його, голила. Я бритвою володію не гірше цирульника. Як не вірите, можу довести хоч зараз. У вас теж чимала борода.

— Дякую, не треба…

— Що ж, поголю дядька Флоріку.

—І не бридко тобі, дівчино?

— Чому? Я бачила багато мерців…

— Не може бути! Де?

— Моя мати обмиває покійників. Це її професія. Коли я була мала, вона боялась лишати мене саму й брала з собою. Я звикла.

Розмовляючи, дівчина почала правити бритву.

— Хочеш голити його саме зараз?

— Хіба не треба? Помер самотній… А може, кудись треба повідомити про його смерть? Не знаю куди. Може б, ви це зробили.

— Нам не слід у це втручатися, — відмахнувся Богдан.

Не бажаючи, щоб у дівчини виникло будь-яке підозріння, Раду примирливо сказав:

— Якщо все-таки потрібно… Твоя мати знає краще, як це зробити.

— Якось буде. Жаль мені дядька Флоріку. Яке гірке життя він прожив!.. Ні дружини, ні діток, ні друзів…

— Невже він не мав у житті нікого?

— Дуже самотньо жив сердешний.

— Одного-двох друзів, мабуть, все-таки мав?

— Кажу, що ніхто не переступав порога його кімнати.

— Аж не віриться…

— Поки параліч не прикував його до ліжка, навідувались учителі. Грали в шахи, в доміно, а я їм готувала каву. Я це добре роблю, — засміявшись, крутнулась на одній нозі.

— Отже, був самотній…

— А звідки ви взялись? До сьогодні я вас не бачила.

—І сьогодні ми випадково… — сказав Богдан.

— Як це?

— Дуже просто, красуне, він мене затягнув. — Богдан кивнув на Раду.

— А ти добре знав небіжчика? — поцікавилась дівчина, глянувши на Раду.

— Колись ми були друзями, разом вершили деякі справи.

— Які саме?

— А мені не подобаються дуже настирливі дівчата.

— О, який ти бридкий!

— Хай бридкий, зате маю власну машину, — кинув Богдан.

— Справді? Якої марки?

— «Рекорд», кольору кави. Гарна ж!

— Слухай, Дане, — назвав Богдан Раду першим ім'ям, яке йому спало на думку. — Запроси Міку на прогулянку.

— А чи захоче вона виїхати на люди з таким бридким, як я?

— Що поганий, то поганий, але солідний. Такі чоловіки вміють кохати.

— Глянь, дівчино, я вже сивий.

— Проте не старий. Від прогулянки я не відмовилась би.

— Справді?

— Щиро кажучи, мені приємно побувати з тобою, їй-богу.

— Маєш телефон?

Міка назвала номер.

— Дідько тебе забери, Дане!.. Щасливий, — удавано насупився Богдан.

— Ми вже йдемо, мила дівчино. Завтра, найпізніше післязавтра хотів би з тобою зустрітися.

— Сподіваюся, ти не забудеш обіцянки?

— Ти не забудь про своє запрошення.

— Не турбуйся.

Але вже з порога Раду повернувся й багатозначно промовив:

— До тебе прохання, нас тут сьогодні взагалі не було. Розумієш, що я хотів сказати?

— Розумію. Я забула вже.

— Дякую, хоч забувати нас не треба.

На вулиці Раду взяв Богдана під руку.

— Хлопчику, твоя вигадка чудова, хоча уявляю, як шеф схопиться за голову, почувши про машину «Рекорд», на якій мені доведеться прогулюватися з цією неохайною Мікою.

— Але ж вона вже твоя дівчина.

— А може, твоя. Це ти мені нав'язав її.

— Що зробиш. У мене ж нема власної машини.

— Годі жартувати. Піду додому трохи спочину. Дай розпорядження Пічорушу бути напоготові. Коли Міка або її мати повідомлять про смерть, треба, щоб він рознюхав дещо в квартирі того Клауснера. Хлопець уміє робити такі справи непомітно.

Як завжди, йому відчинила тітка Сабіна. Вона не була майорові родичкою. Оскільки його дружина Магдалина теж працювала, Раду привіз тітку Сабіну, щоб готувала їжу та доглядала квартиру. Тітка народилась і хрестилась у його рідному місті на околиці Глуму. Це була жінка років під шістдесят, проте ще