Пожежник - Джо Хілл
— Джоне! — закричала Гарпер.
Він упав, вдарився об бляшану покрівлю і завалився в темінь. Гарпер почула, як він глухо гепнувся на дюну, хапнув повітря, а тоді стишено засвистів, видихаючи.
Тиша.
— Нічого не зламано! — вигукнув він. — Не хвилюйся! Зі мною все гаразд!
Знову мовчанка.
— Хіба що зап’ястя пошкодив, — зненацька невтішним тоном повідомив він.
Гарпер заплющила очі й полегшено видихнула.
— Ой, — пролунав знизу голос Пожежника.
14
Вправивши півмісяцеву кістку — що стала на місце з м’ясистим звуком «шмяк!», слідом за яким пролунав жахливий крик, — і перебинтувавши зап’ястя, Гарпер змусила Джона випити два черпаки холодної води й заковтнути чотири пігулки «Адвілу». Потім силоміць вклала його в ліжко, а тоді й сама лягла поряд, пригорнувши за талію, хоч розкладачка й була розрахована на одного.
— Козел ти, — сказала Гарпер. — Тішся, що наново собі ребра не забив.
Джон накрив її руку своєю, пошкодженою.
— Вибач. За те, що я наговорив.
— Ти хочеш про це розповісти? Про те, що з нею сталося?
— Ні. Так. А ти справді хочеш почути?
Гарпер здогадувалася, що більшу частину цієї історії вона вже і так знає, але натомість лише стиснула його великий палець долонею, даючи зрозуміти, що готова слухати. Він зітхнув — з грудей вирвався змучений звук.
— Знаєш, час від часу ми з Сарою плавали сюди... до котеджу на цьому острові, щоб побути подалі від усіх. Еллі з нами не плавала — на той час вона вже практично перетворилася на нічне створіння: спала цілими днями, набираючись сил для нічних вилазок. Нік, як правило, хвостиком чіплявся за компанію, та завше починав куняти після пікніка серед дюн. У будиночку були ліжка, але він вподобав собі для сну човен. Особливо йому подобалося погойдуватися на хвилях, коли човник гупає об причальні палі. Тоді поряд з котеджем був невеликий пірс. Ну, воно й добре. Ми з Сарою могли випити вина, подихати свіжим повітрям, позайматися дорослими справами у котеджі.
Якось ми собі вовтузилися в ліжку, по тому, як поїли холодної курятини з якимось салатом. У ньому ще родзинки були. Коли Сара відчула, що от-от засне, то попросила піти перевірити, як там Нік. Я вийшов босоніж, у самих джинсах — і побачив невеличкий струмінь вогню, який бив з човна. Певен, я б закричав, якби тільки від страху подих геть не перехопило. Я поплентався до пірсу, силкуючись погукати Ніка на ім’я, так, наче він би почув. Але з горла виривався лише тоненький хрип. Я був впевнений, що от-от побачу його у вогні.
Але Нік не був охоплений полум’ям, він дихав ним. Щоразу як човен гепався об чальницю, малий бухикав хмаркою червоного вогню, а тоді дрімотно хихотів. Сумніваюся, що він насправді був при тямі чи розумів, що взагалі відбувається. Мене він точно не бачив. Зрештою, почути мене він не міг, та й не дивився в мій бік. Уся його увага крізь сон була спрямована на ту забавку з вогнем. Тоді я впав навколішки. Ноги раптом стали мов ватяні. Я спостерігав за ним дві чи три хвилини. Він дмухав вогненними кільцями, а тоді змахував пальцями й пускав полум’яні дротики, які пролітали крізь палаючі обручі.
Зрештою, я таки знайшов у собі сили зіп’ятися на ноги, хоч коліна й досі тремтіли. Хитаючись, я побрів назад у будиночок. Язик неначе до піднебіння приріс, тож довелося випити склянку води — лише після цього до мене повернулася мова. Я ніжно розбудив Сару, сказавши, що маю їй дещо показати, але боятися немає чого. Сказав, що річ у Ніку, але з ним самим усе гаразд. Однак їй обов’язково треба побачити, що він виробляє. Тож я вивів її надвір.
Коли вона побачила вогонь, який бив струменем з човна, то й сама почала осідати на землю. Мені довелося взяти її під руку, аби вона не впала. Утім, кричати й гукати його вона не стала. Дозволила вести її, повірила, що приводу для паніки немає.
Ми стали над ним і майже п’ять хвилин дивились, як він бавиться з вогнем, а тоді Сара не витримала і впала навколішки, потягнувшись до човна, щоб торкнутися малого. Вона погладила рукою Нікове волосся, і він одразу ж виринув з трансу, в якому перебував, ще кілька секунд по тому кашляючи чорним димом і заспано кліпаючи очима. Він підскочив на планшир, присоромлений, наче ми його зловили за читанням дівчачого журналу.
Сара, здригаючись усім тілом, спустилася в човен і схопила Ніка в обійми. Я поліз слідом. Отак ми і просиділи досить довго, не зронивши ні слова. Хлопчик сказав матері, що ні, він не постраждав, йому зовсім від цього не боляче. Розповів, що вже якийсь час таке виробляє, і боляче не було ніколи. Сказав, що завше робив це в човні, мовляв, гойдання на брижах якось допомагало налаштуватися. Нік почав перелічувати свої численні досягнення: міг дихати димом, дмухав струменями вогню, вмів запалити руку, наче той смолоскип. Розповідав, що навчився створювати з вогню маленьких горобців, яких посилав ширяти. Часом йому здавалося, що він ширяє разом з ними, а часом — що він і сам вогненний горобець. Я попросив його показати нам, але він відповів, що не може отак одразу. З його слів, по тому як ти гориш, іноді потрібен час, щоб відновити сили. Нік казав, що після пускання горобців — так він це назвав мовою жестів — часом було важко зігрітися, він тремтів, і почуття було таке, наче він застудився.
Мені кортіло дізнатися, як у нього це виходить. Нік, як міг, намагався пояснити, але він лише маленький хлопчик, тому витягли ми з нього вкрай мало, принаймні того дня. Казав, що можна укласти драконячу луску до сну, гойдаючи її і наспівуючи їй, наче маляті. От тільки Нік глухий, і жодного уявлення про те, що таке спів, не має. Він розповів нам, що уявляв музику як хвилю чи подих: щось таке, що накочує і відступає, немов керуючись заспокійливими ритмом. Мовляв, щойно йому вдавалося створити той потік у думках, як драконяча луска охоче витворювала будь-які мари, які він тільки собі уявляв. Прикликала вогненні кільця, чи полум’яних горобців, чи будь-що інше
