Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

дзеркалі, прибитому з внутрішнього боку дверей невеличкої комірчини, виглядає як найманець, що вийшов у тираж. У засмаглому обличчі криється якась мовчазна, дещо смиренна гідність, щось, на що люди не можуть дивитися довго. Від цього їм стає боляче. Віллі знає це, бо не раз помічав. Він не дошукується, в чому причина. Він створив собі життя, у якому мінімум питань, і так йому комфортно.

— Нормально, — каже він, зачиняючи двері до комірчини. — Виглядаєш прекрасно, солдате.

Він повертається до шафи по червону куртку, яку можна носити на обидва боки, і схожим на коробку саквояжем. Куртку поки що вішає на спинку офісного стільця, а саквояж кладе на стіл. Відмикає і відкидає кришку на міцних завісах. Тепер саквояж трохи скидається на ті, в яких вуличні торгівці виставляють свої підробки годинників і ланцюжки з сумнівного золота. У саквояжі Віллі речей небагато, одна з них, щоб поміститися досередини, переламана навпіл. Картонка з написом. Пара рукавиць, які носять у холодну погоду, і ще одна рукавиця, що він носив, коли було тепло. Він виймає пару (сьогодні вони йому знадобляться, це вже точно), а тоді бере картонку на міцному шнурі. Просилений у дірочки з обох боків прямокутника шнур зав’язаний вузликом, щоб Віллі міг повісити його на шию. Він закриває саквояж, не завдавши собі клопоту його заклацнути, і кладе на нього напис. Стіл такий загромаджений, що це — єдина придатна для роботи поверхня.

Наспівуючи «Там ми скарби свої ховали, а тут шукали насолод», він висуває широку шухляду над отвором для ніг під стільницею, нишпорить серед олівців, олівчиків з бальзамом для губ, скріпок і блокнотів, поки не знаходить степлера. Тоді розмотує дощик, акуратно обвиває його навколо прямокутничка, обрізає зайве і міцно пришпилює сяйливу смужку до картону. На мить підносить напис догори, спочатку оцінюючи, а потім милуючись ефектом.

— Те, що треба! — каже він.

Дзвонить телефон. Він весь заклякає, обертається і дивиться на нього очима, що одразу ж стали зовсім маленькими, жорсткими і дуже настороженими. Один дзвінок. Другий. Третій. На четвертому вмикається автовідповідач, відповідаючи його голосом, точніше його варіантом, призначеним для цього кабінету.

— Доброго дня, ви телефонуєте в «Центральний обігрів та охолодження», — промовляє Віллі Ширмен. — Зараз ми не можемо прийняти ваш дзвінок, тому залиште повідомлення після сигналу.

Пі-і-і-і.

Він напружено слухає, стоячи і стискаючи кулаки над своєю прикрашеною дощиком табличкою.

— Доброго дня, вас турбує Ед з «Жовтих сторінок» компанії «Найнекс», — промовляє автовідповідач, і Віллі переводить дух. Він навіть не зауважив, що весь цей час не дихав. Кулаки починають розтискатися. — Щоб дізнатися, як збільшити рекламний простір в обох виданнях «Жовтих сторінок» і при цьому заощадити значну суму в річному бюджеті, прошу, нехай ваш представник зателефонує мені за номером 1-800-555-1000. Усім веселих свят. Дякую.

Клац.

Віллі ще якусь мить дивиться на автовідповідач, немов очікуючи, що той знову заговорить, почне погрожувати йому, можливо, звинуватить у всіх злочинах, в яких він сам себе звинувачує, але нічого не відбувається.

— Усе, як книжка пише, — бурмоче він, ховає оздоблену дощиком табличку в саквояж, закриває його і цього разу заклацує. Вздовж переднього краю видніється наліпка, облямована американськими прапорцями: «Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО СЛУЖИВ».

— Усе, як книжка пише, любчику, не сумнівайся.

Він виходить, зачиняє двері з вивіскою «ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОБІГРІВ ТА ОХОЛОДЖЕННЯ» на матовому склі. Замикає всі три замки.

9:45

На середині коридору він зустрічає Ральфа Вільямсона, пузатенького бухгалтера з «Фінансового планування Ґаровіча» (скільки міг помітити Віллі, всі бухгалтери Ґаровіча були пузатенькі). В одній рожевій руці Ральфа затиснутий ключ з дерев’яною пластинкою на ланцюжку, з чого Віллі робить висновок, що дивиться на бухгалтера, якому потрібно відлити. «Ключ з пластинкою! Якщо сраний ключ зі сраною пластинкою не змусить вас згадати радості парафіяльної школи, всіх тих черниць з волохатими підборіддями і дерев’яних лінійок, що луплять по пальцях, то не змусить ніщо», — думає Віллі. І знаєте що? Ральфові Вільямсону, скоріше за все, подобається носити ключ з пластинкою, як і мило у вигляді кролика або клоуна, що висить на мотузочку на теплому крані в його ванній. Ну то й що? Не судіть, бля, і не судимі будете.

— Здоров, Ральфі, як ся маєш?

Ральф обертається, бачить Віллі, веселішає.

— О, привіт! Щасливого Різдва!

Віллі посміхається, бачачи вираз Ральфових очей. Недоробок-пузанчик обожнює його. А чому б і ні? Перед Ральфом стоїть такий вичепурений фраєр, що аж дивитися боляче. Це має тобі подобатися, серденько, має сподобатися.

— І тобі, братело. — Він простягає руку (вже в рукавиці, тож можна не хвилюватися, що вона надто біла проти обличчя) долонею догори. — Дай п’ять!

Сором’язливо посміхаючись, Ральф дає руку.

— Дай десять!

Ральф повертає пухку рожеву долоню і дозволяє Віллі по ній плеснути.

— Так круто! Треба повторити! — вигукує Віллі й дає Ральфові ще п’ять. — Ну що, Ральфі, вже закупився на Різдво?

— Здебільшого, — каже Ральф, посміхаючись і брязкаючи ключем від туалету. — Вже майже все. А ти, Віллі?

Віллі підморгує йому.

— Знаєш, як то є, братику. У мене дві чи три баби і я просто даю, хай кожна купить мені невеличкий подаруночок на згадку.

Захоплена посмішка Ральфа говорить, що взагалі він не знає, але дуже хотів би дізнатися.

— Викликали кудись?

— Роботи на цілий день. Зараз же якраз сезон, розумієш?

— Таке враження, що в тебе цілий рік сезон. Напевно, справи йдуть добре. Тебе цілими днями нема в офісі.

— Для цього Бог і послав нам автовідповідачі, Ральфе. А ти йди вже, йди, а то доведеться розбиратися з мокрою плямою на твоїх найкращих габардинових штанях.

Сміючись (і трішки червоніючи), Ральф прямує до чоловічого туалету.

Віллі рушає до ліфтів, несучи в одній руці саквояж, другою перевіряючи в кишені куртки, чи окуляри та інший предмет на місці. На місці. На місці й конверт, тугий, шурхотить двадцятидоларовими банкнотами. Їх п’ятнадцять. Надійшов час відвідин офіцера Вілока. Віллі чекав на нього вчора. Може, він і не з’явиться до завтра, та Віллі готовий закластися, що той прийде сьогодні, хоч Віллі від цього й не в захваті. Він знає, що так влаштований світ — як хочеш, щоб віз котився, колеса треба змащувати — та все одно сердиться. Він часто-густо уявляє, як приємно було б пустити кулю в голову Джаспера Вілока. Так іноді траплялося в зелені. Так мусило бути. Взяти для прикладу хоч Мейленфанта. Цього божевільного покидька з його прищами і колодою карт.

Так, у ліску все було інакше. У ліску іноді доводилося робити зле, щоб запобігти куди гіршому