Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

«Він взяв мене за руку», — думає він знову. Так, Салліван взяв його за руку, і Віллі ледь не підхопився і не кинувся через відділ з криком. Він не сумнівався, що Салліван скаже: «Я знаю, що ви зробили, ти і твої друзяки Дулін і О’Міра. Ти думав, вона мені не розповість?»

Однак нічого такого Салліван не сказав. Натомість він промовив: «Ти врятував мені життя, старий. Ми з одного міста і ти врятував мені життя. Це ж треба було, хай йому грець! А ми так боялися сентґебівців».

По цих словах Віллі повністю переконався, що Салліван поняття не має, що Дулін, О’Міра і він зробили Керол Джербер. Однак від думки, що він у безпеці, не полегшало. Анітрохи. Всміхаючись і стискаючи Салліванову руку, він думав: «І правильно робили, що боялися, Саллі. Правильно».

Віллі кладе дипломат Білла на стіл, тоді лягає на живіт. Застромлює голову і руки у вітряну, пропахлу оліфою темряву між поверхами і повертає на місце панель в стелі офісу на п’ятому поверсі. Двері міцно замкнені; він нікого не чекає, втім, як і завжди. «Розвідування земель західних штатів» ніколи не мало жодного клієнта. Та краще перестрахуватися. Береженого Бог береже.

Розібравшись з офісом на п’ятому поверсі, Віллі опускає ляду люка на шостому. Тут люк приховує килимок, приклеєний до підлоги, щоб при піднятті та спуску він не відставав і не зсувався.

Віллі зводиться на ноги, обтрушує руки від пилу, тоді обертається до дипломата і відкриває. Виймає моток дощику і кладе на диктофон, що стоїть на столі.

— Дуже добре, — каже він і знову думає, що Шерон може бути справжнім золотцем, коли постарається… а старається вона часто. Він заклацує дипломат і починає роздягатися, акуратно і методично, в зворотному порядку повторюючи дії, які проробив о шостій тридцять, відмотуючи плівку назад. Скидає все, навіть труси і чорні гетри. Роздягшись, акуратно вішає пальто, піджак і сорочку в шафу, де висить тільки одна річ — важка червона куртка, проте не досить товста, щоб назвати її паркою. Під нею — щось схоже на коробку, трохи занадто громіздке, щоб назвати його дипломатом. Віллі кладе поруч свій дипломат від Марка Кросса, потім вішає штани в тримач, дбайливо розгладжуючи кожну складку. Краватка опиняється на планці, прикрученій з внутрішнього боку дверей, і повисає там сама-самісінька, неначе висолоплений синій язик.

Голий і босий, він чалапає до купи картотечних шафок. На одній з них стоїть попільничка, оздоблена рельєфним орлом лютого вигляду і словами «ЯКЩО Я ВПАДУ В БОЮ». У попільничці лежить ланцюжок з парою ідентифікаційних жетонів. Віллі надягає ланцюжок через голову і висуває нижню шухляду. Всередині — спідня білизна. Зверху акуратно складені труси кольору хакі. Він одягає їх. Далі настає черга білих спортивних шкарпеток і білої бавовняної майки з високим коміром, а не на шлейках. У ній чітко вимальовуються його жетони, а також біцепси і трицепси. Не такі міцні, як були в А-Шау і Донґ-Ха, але не такі вже й погані для чоловіка під сороківку.

Та зараз, перш ніж він повністю одягнеться, — час для покути.

Він підходить до іншої шафи і витягає другу шухляду. Його пальці швидко перебирають зошити в твердих палітурках, минаючи кінець 1982-го і пробігаючи цей: січень — квітень, травень — червень, липень, серпень (влітку він завжди відчуває, що мусить писати більше), вересень — жовтень і нарешті останній, листопад — грудень. Він сідає за стіл, розгортає зошита, швидко гортає густо списані сторінки. У записах є невеликі відмінності, але суть у всіх одна: «Я шкодую від усього серця».

Цього ранку він пише хвилин із десять. Ручка завзято шкрябає папір, тримаючись суті проблеми: «Я шкодую від усього серця». За його підрахунками, він написав це понад два мільйони разів… а це тільки початок. Сповідь була б куди швидша, та він воліє йти довгими манівцями.

Він закінчує — тобто на сьогодні, бо насправді він ніколи не закінчить писати — і ховає зошита між уже списаними і чистими, що чекають своєї черги. Тоді повертається до картотек, що правлять йому за комод. Висуваючи шухляду над тією, де лежать шкарпетки і білизна, він починає тихо наспівувати. Не «Чи чуєш, що чую я», а «Дорз» про те, як день знищує ніч, а ніч розділяє день.

Він одягає просту синю полотняну сорочку, потім армійські штани. Засуває середню шухляду і відчиняє горішню. Там лежать альбом і пара чобіт. Він бере альбом і якусь мить дивиться на його червону шкіряну палітурку. Облущеними золотими літерами на ньому витіснено слово «ЗГАДКА». Він дешевий, цей альбом. Йому по грошах був би і дорожчий, але в людини не завжди є право на те, що їй по грошах.

Влітку він пише більше «шкодую», але спогади немовби сплять. А ось взимку, особливо ближче до Різдва, спогади пробуджуються. І тоді його тягне зазирнути в альбом, повний газетних вирізок і фото, на яких усі виглядають неможливо молодими.

Сьогодні він кладе альбом назад у шухляду, не розгорнувши, і бере чоботи. Вони начищені до сліпучого блиску і мають такий вигляд, наче не зносяться до труб Судного дня, а то і довше. Це не звичайні армійські черевики, ці — ні. Ці — десантні, 101-ї повітряно-десантної. Ну і нехай. Він же не намагається одягтися піхотинцем. Якби хотів одягтись, як піхотинець, то так би і зробив.

Однак підстав виглядати неохайно в нього не більше, ніж дозволити пилу збиратися в шахті між поверхами, тож до одягу він ставиться дбайливо. Штани в чоботи він, певна річ, не заправляє. Все-таки прямує на П’яту авеню в грудні, а не в дельту Меконгу в серпні: змій і кліщів остерігатися нічого, але він має намір виглядати щонайохайніше. Гарний вигляд важливий для нього так само, як і для Білла, а може, і ще більше. Як на те пішло, повага до своєї роботи і сфери своєї діяльності починається з поваги до себе.

Останні два предмети зберігаються в глибині горішньої шухляди: тюбик гриму і флакон гелю для волосся. Він вичавлює трохи гриму на ліву долоню і починає наносити на обличчя, від чола до шиї. Працює з байдужою швидкістю досвідченої людини, надаючи своїй шкірі помірної засмаги. Скінчивши, втирає трохи гелю у волосся і зачісує його, позбуваючись розділу, рівно від чола до потилиці. Це останній, найменший штрих, та, можливо, найвиразніший. Від наїзного на роботу чоловіка з передмістя, що годину тому вийшов з вокзалу Гранд-Централ, не залишилося й сліду. Людина в