Хибні мрії - Ліана Меко

Болотов був упертим, зарозумілим, злісним, п'ятдесятирічним циніком. Суворим і таким, що не дає спуску нікому зі своїх учнів. Він був людиною, з якою б ви ніколи не захотіли мати нічого спільного, але він був крутим тренером, і якби ви були боксером, ви б разом з іншими вишиковувалися в чергу, щоб потрапити до нього в підопічні.

Крім того, що він був чудовим тренером та досвідченим боксером, він був ще й непоганим агентом. Сам тренував своїх бійців і сам організовував їм бої.

Загалом, він був людиною, працювати з якою була не тільки велика честь, а й величезний успіх.

Сьогодні Ігорю було призначено перше пробне тренування. Болотов мав оцінити можливості Ігоря та прийняти рішення про те, чи варто витрачати на нього свій дорогоцінний час.

Тренування проходили у великій, світлій залі, де було розташовано три тренувальні ринги, кілька боксерських мішків різних розмірів та форм, і купа іншої атрибутики, про яку Ігор нічого не знав. Тут все було серйозно, вселяло довіру і якийсь внутрішній трепіт.

Ігор не міг повірити в те, що він нарешті там, куди прагнув усі свої двадцять років. Там, де до боксу ставляться як до серйозного виду спорту, з відповідальною та масштабною підготовкою.

З крутим тренером, який навчає саме боксу.

Болотов поставив Ігоря у спаринг з одним із його бійців і дав завдання за один раунд показати всі відомі Ігореві технічно чисті удари. Спаринг-партнер Ігоря змушений був лише блокувати удари, але жодного обурення з цього приводу не виявляв. Ніхто не наважувався суперечити Болотову. Його вишколені пси просто не мали права голосу.

За три хвилини Ігор постарався викластися на повну. Так, щоб не було потім, про що шкодувати і лаяти себе. Зважаючи на те, що праве око досі залишалося незрячим, він відпрацював на десять із десяти.

Але Болотов, проголосивши про закінчення раунду, не поспішав його хвалити. Він задумливо потер підборіддя, підійшов до рингу і сперся на розділовий канат.

Якось невдоволено хмикнув і насупився.

- Іди працюй із Семеном, за старою програмою. – сказав партнерові Ігоря і кивнув убік. - А ти – за мною. - Це вже Ігореві. Кинув і пішов у бік свого кабінету. Ігор слухняно поплентався слідом.

Зайшовши до кабінету, Ігор зупинився на порозі та завмер, чекаючи на вирок.

Болотов сів за свій стіл, і глянув на Ігоря, звузивши очі.

- Ти непогано показав себе у бою з Аланом. Тому я і звернув на тебе увагу. – почав Болотов, так і не запропонувавши Ігореві сісти. - Алан раніше був моїм бійцем, я знаю, що він собою представляє. Тож можу з упевненістю сказати, що ти впорався на відмінно.

Ігор здивовано підняв брови. Алан був його бійцем? Що ж могло змусити його піти від такого тренера? Болотов хмикнув і зарозуміло посміхнувся, побачивши німе запитання в очах Ігоря.

- У ньому було надто багато амбіцій. Він хотів грошей та перемог, коли я вважав, що він ще не готовий до серйозних титульних боїв. І він пішов. Але тепер ми знаємо, що я мав рацію, еге ж? Його зміг перемогти хлопчина з нізвідки... - Болотов вдоволено усміхнувся, ніби зловтішаючись з програшу свого колишнього учня, відкинувся на спинку стільця і ​​склав руки на грудях.

- Що ж до тебе... Не знаю... Не певен. Напад - непогано, є помилки, є над чим працювати. Думаю, з тебе можна виліпити щось варте. Але ось захист кульгає і сильно. До того ж, зараз я не можу тебе належним чином оцінити. – Болотов невдоволено підібгав губи, окинув Ігоря поглядом і замислився.

Ігор потупцював на місці, не знаючи, як реагувати. Настав час забиратися до біса, чи чекати вказівок? Що означає його мовчання, і про що він може так довго роздумувати? Хвилювання, як не дивно, не було. Ігореві було не однаково, звичайно, але емоції більше не турбували його тіло, не туманили розум і не здіймалися вгору надією на омріяне майбутнє.

Він більше не бачив у цьому майбутньому, хоч би яким воно було – з боксом чи без, нічого світлого. Світло пішло з його життя разом із зачиненими дверима таксі три дні тому.

Ігор просто робив те, що повинен, те, чого так уперто прагнув все життя. Але більше не відчував жодної спонукаючої сили всередині. Йому було майже байдуже. Що б він не робив - скрізь морок. Так було завжди. Так назавжди залишиться. Він не знає іншого життя. Можливо, іншого життя просто не існує.

- Гаразд. - Раптом ляснув по столі Болотов. Так несподівано і голосно, що Ігор здригнувся. - Я візьму тебе на пару місяців, як учня. Потреную, подивлюся, зроблю висновок. А поки що… - Болотов узяв у руки телефон і додав. - Даю тобі тиждень на відновлення. Зайди до нашого лікаря на другому поверсі. Не подобається мені, як ти виглядаєш. Я скажу, що ти від мене. Як, кажеш, твоє прізвище?

– Шахов. - обізвався Ігор і Болотов, уже збираючись набрати номер лікаря, раптом незрозуміло посміхнувся і тицьнув у бік Ігоря своїм телефоном.

- От бачиш. У тебе навіть прізвище, як у колишнього чемпіона. – Чоловік засміявся. – Кирило Шахов. Був такий, ага. Так собі боєць був, але чемпіон.

Ігор напружився, в горлі пересохло від незрозумілого хвилювання. Кирило Шахов. Батько. Це його батько.

- Ви його знаєте? – хрипко запитав Ігор.

- Та-ак. Знав колись. - Протяг Болотов і, забувши про те, що збирався дзвонити, кинув телефон і втупився у вікно, поринаючи у спогади. Свідомість Ігоря схвильовано дряпнула згадка батька у минулому часі. "Знав". Однак Ігор не надав цьому великого значення. Бажання хоч щось дізнатися про батька, і наївна надія на те, що, можливо, є шанс його побачити, заповнили Ігоря до країв, витіснивши нав'язливі сигнали інтуїції.