Світанок - Стефані Маєр
Я далі спостерігала за Ренесмою й не помітила, коли ваза вислизнула з Алісиних рук. Тільки вчула свист вітру, поки летіла ваза, і саме вчасно підвела погляд, щоб побачити, як та розлітається на тисячі діамантових скалок на мармуровій підлозі кухні.
Поки кришталеві скалки стрибали по підлозі з неприємним брязкотом, ми застигли, втупивши очі в Алісину спину.
Спершу я нелогічно подумала, що це Аліса так вирішила з нас покепкувати. Бо ж бути такого не може, щоб Аліса впустила вазу випадково. Я б сама могла метнутися через усю кімнату і вчасно підхопити вазу, якби не була певна, що вона встигне зловити її. Та й як узагалі ваза могла вислизнути з її пальців? Із її бездоганно чіпких пальчиків…
Я ще ніколи не бачила, щоб вурдалак ненавмисно щось упустив. Ніколи.
І тут Аліса обернулася до нас — так швидко, що руху й не було помітно.
Очі її були наполовину з нами, а наполовину ще в майбутньому — широкі, витріщені, мов вони скоро стануть більшими за саме обличчя. Зазирнути в її очі — то було мов подивитися на світ із могили; мене охопило відчуття жаху, і розпуки, і болю в її погляді.
Я почула, як Едвард хапнув ротом повітря — звук був таким, мов він задихнувся.
— Що таке? — заричав Джаспер, стрибнувши до неї одним невловимим рухом і чавлячи під ногами уламки кришталю. Він ухопив її за плечі й різко потрусив. Вона, здавалося, безслівно загримотіла в його руках. — Що таке, Алісо?!
Еммет з’явився в моєму полі зору — зуби його були вишкірені, а очі метнулися до вікна, очікуючи нападу.
Мовчали тільки Есме, Карлайл і Роза, що застигли, як і я. Джаспер знову потрусив Алісу.
— Що там було?
— Вони йдуть по нас, — Аліса з Едвардом прошепотіли синхронно. — Всі разом.
Тиша.
І вперше я була єдиною, хто все збагнув найшвидше, — адже дещо в їхніх словах нагадало мені мої жахіття. Це був далекий спогад про сон — слабкий, химерний, непевний, наче я дивилася крізь щільну вуаль… Внутрішнім зором я бачила чорну шерегу, яка насувалася на мене, — бачила привидів із мого давно забутого людського кошмару. У цьому затуманеному видінні я не бачила ні рубінового сяєва їхніх очей, ні полиску їхніх гострих зубів.
Проте дужче, ніж спогад про цю картину, нахлинув спогад про відчуття — болісну потребу захистити безцінну істоту, що ховалася за мною.
Мені кортіло підхопити Ренесму на руки, заховати її в своєму лоні — за своєю шкірою й волоссям, зробити її невидимою. Але я не могла навіть озирнутися, щоб поглянути на неї. Я почувалася глибою — не камінною, а льодяною. Вперше відтоді, як я вдруге народилася вампіром, я відчула крижаний холод.
Я заледве чула підтвердження власним страхам. Мені й не треба було. Я все й так знала.
— Волтурі, — проквилила Аліса.
— Всі разом, — водночас із нею застогнав Едвард.
— Як так? — сама до себе прошепотіла Аліса. — Навіщо?
— Коли? — шепнув Едвард.
— Навіщо? — луною повторила Есме.
— Коли? — водночас із нею повторив Джаспер голосом крихким, як лід.
Аліса навіть не кліпала — її очі затуманилися, як під вуаллю; погляд був цілковито відсутній. Тільки вуста й досі кривилися в гримасі жаху.
— Незабаром, — одностайно промовили вони з Едвардом. Тоді вона провадила сама: — У лісі сніг, у місті сніг. Трошки більше, як за місяць.
— Навіщо? — цього разу спитав Карлайл.
Відповіла Есме:
— У них, безперечно, є причина. Може, вони хочуть побачити…
— Це не стосується Белли, — порожнім голосом відтяла Аліса. — Вони приїдуть усі: Аро, Гай, Марк, уся гвардія, навіть дружини.
— Але ж дружини ніколи не полишають вежі, — сухо заперечив їй Джаспер. — Ніколи. Ні під час повстання на півдні. Ні коли Румунський клан знову спробував перебрати владу на себе. Ні навіть коли вони полювали на безсмертних дітей. Ніколи.
— А тепер приїдуть, — прошепотів Едвард.
— Але чому? — запитав Карлайл. — Ми ж нічого не вчинили! Та навіть якби й учинили, що ж могло змусити їх до такого?
— Нас стало так багато, — безживним голосом відповів Едвард. — Вони, певно, хочуть пересвідчитися, що… — він не договорив.
— Але це не відповідає на головне питання! Чому?!
Я відчувала, що знаю відповідь на Карлайлове запитання, і в той сам час не знала. Я була певна, що причина в Ренесмі. Якось підсвідомо я була від початку переконана в тому, що вони прийдуть по неї. Моя підсвідомість попереджала мене ще до того, як я дізналася, що ношу її під серцем. Отож тепер я, на диво, не здивувалася. Наче все життя знала, що прийдуть Волтурі, аби забрати в мене моє щастя.
Але це й досі не відповіло на запитання.
— Вертайся, Алісо, — попросив Джаспер. — Пошукай причину. Подивись.
Аліса повільно похитала головою, опустивши плечі.
— Джаспере, видіння мов упало нізвідки. Я не дивилася ні їхнього майбутнього, ні нашого. Я шукала Ірину. Але там, де я очікувала, її не було… — Аліса урвала мову на півслові, бо погляд її знову затуманився. Довгу мить вона вдивлялась у порожнечу.
Але за мент її голова сіпнулася вгору, погляд став твердим, як кремінь. Я чула, як Едвард затамував подих.
— Вона вирішила податися до них, — мовила Аліса. — Ірина вирішила податися до Волтурі. А тоді вже вони вирішать… Так, наче зараз вони чекають на неї. Наче їхнє рішення вже ухвалене, вони тільки чекають на неї…
Запала мовчанка, поки ми перетравлювали сказане. Що ж такого може розповісти Ірина, щоб викликати таку реакцію у Волтурі, яку побачила у видінні Аліса?
— А ми встигнемо зупинити її? — запитав Джаспер.
— Немає жодних шансів. Вона вже майже там.
— Що вона зараз робить? — запитав Карлайл, але я вже відключилася від дискусії. Я зосередилася на картинці, яка болісно складалася у мене в голові.
Я пригадала Ірину, яка застигла на скелі, спостерігаючи. Що вона бачила? Вурдалака й вовкулаку, які були найкращими друзями. Я запам’ятала саме цей образ, бо він пояснював її реакцію. Проте це, мабуть, було не все, що вона бачила.
Вона угледіла й дитину. Неймовірно вродливу дитину, яка милувалася першим снігом, — безперечно, дитину не просто людську…
Ірина… сестри-сироти… Карлайл розповідав, що те, як суд Волтурі позбавив Таню, Катю й Ірину їхньої матері, змусило їх надалі фанатично триматися букви закону.
