Українська література » » Затемнення - Стефані Маєр

Затемнення - Стефані Маєр

---
Читаємо онлайн Затемнення - Стефані Маєр
стискаю камінець так міцно, що кожна моя кісточка просто верещить від обурення. Невже я знов зламала зап’ясток? Цього разу Карлайл точно закує мене в гіпс.

У кількох кроках від мене стояв Едвард, досі не наважуючись підійти і тримаючи руки у повітрі, а в його очах читався страх.

У мене забрало кілька секунд, щоб згадати, як рухати пальцями. Камінь глухо вдарився об землю, але моя заклякла рука не випросталася. Едвард трохи розслабився, коли мої долоні спорожніли, але підходити ближче все одно не наважувався.

— Белло, не треба боятися, — прошепотів він. — Ти в безпеці. Я тебе не скривджу.

Це запевнення хіба більше збила мене з пантелику. Я, як недоумкувата, витріщалась на Едварда, намагаючись зрозуміти хоч щось.

— Белло, все буде гаразд. Я знаю, ти зараз налякана, але все вже скінчилось. Ніхто не збирається тебе кривдити. Я не торкнусь тебе і пальцем. Я не зроблю тобі боляче, — казав він знову і знову.

Я несамовито закліпала очима і виявила, що знову можу говорити.

— Що це ти кажеш?

Я зробила невпевнений крок до Едварда, а він відсторонився від мене.

— Що таке? — тихо промовила я. — Що це означає?

— Хіба ти… — раптом його золотисті очі стали такими самими спантеличеними, як і мої. — Хіба ти не боїшся мене?

— Боюся тебе? З якого дива?

Я зробила ще один крок до нього і тієї ж миті спіткнулась, вірогідно, об свою ж власну ногу. Едвард упіймав мене, і я заховала обличчя у нього на грудях і почала схлипувати.

— Белло, Белло, вибач мені, будь ласка. Вже все позаду. Все скінчилось.

— Зі мною все гаразд, — видихнула я. — Все о’кей. Просто… я… трохи… шокована. Дай мені… хвилинку.

Він міцніше притулив мене до себе.

— Пробач мені, пробач, — шепотів він знову і знову.

Я чіплялась за нього, доки моє дихання не вирівнялось, а потім почала його цілувати — цілувати йому груди, плечі, шию, все, до чого могла дотягтися. Поступово мій мозок знову починав функціонувати.

— Як ти? — вимогливо запитувала я між поцілунками. — Вона тебе ніде не поранила?

— Я цілком у порядку, — запевнив він мене, занурюючи обличчя в моє волосся.

— А Сет?

Едвард усміхнувся.

— Більш ніж у порядку. Він дуже задоволений собою.

— А інші? Аліса, Есме? Вовкулаки?

— З усіма все гаразд. Там уже також усе скінчилося. Все минулося так гладенько, як я і обіцяв. Найстрашніше трапилось тут, із нами.

Близько хвилини пішло на те, щоб зміст сказаного вклався в моїй голові і я все усвідомила.

Моя родина та друзі були в безпеці. Вікторія більше ніколи не прийде по мене знову. Все скінчилось.

Тепер із нами все буде гаразд.

Але я й досі була така збентежена та спантеличена, що не могла повірити в добрі новини.

— Скажи мені, — почала я, — скажи мені, чому ти гадав, що я тебе боятимуся?

— Пробач, — промовив він, знов вибачаючись. А тепер за що? Я навіть не могла собі уявити. — Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти це бачила. Бачила мене таким. Я знаю, що налякав тебе.

Мені знадобилась іще хвилина, аби втямити, про що він каже. Я згадала його нерішучість, руки, піднесені в повітря… Ніби я могла щомиті втекти, якщо він рухатиметься занадто швидко.

— Серйозно? — нарешті запитала я. — Ти… що? Думав, що можеш мене налякати? — я пирхнула. Пирхання вийшло якісне — голос не дрижав і не зривався. Він прозвучав природно і виразно.

Едвард поклав руку мені під підборіддя і відкинув мою голову трохи назад, щоб побачити вираз мого обличчя.

— Белло, я ж… — він вагався, не знаючи, що сказати, добираючи правильні слова, — я ж обезголовив і розчленував живу істоту за двадцять кроків од тебе. І це тебе не непокоїть?

Він насуплено подивився на мене.

Я знизала плечима. Знизати плечима в мене вийшло також добре. Жест вийшов напрочуд байдужим.

— Не дуже. Я лише хвилювалася, що вас із Сетом можуть поранити. Я хотіла допомогти, але все, що я змогла зробити…

Вираз його обличчя раптово став злим, і я замовкла.

— Так, — промовив Едвард різко. — Твій маленький трюк із каменем. Ти знаєш, що я ледь не отримав серцевий напад? А мене нелегко довести до серцевого нападу.

Мені важко було відповідати під його палючим поглядом.

— Я хотіла допомогти… Сет був поранений…

— Сет просто вдавав, що поранений, Белло. Це була хитрість. А потім ти… — він похитав головою, не в змозі закінчити речення. — Сет не міг бачити, що ти робиш, тож мені довелось утрутитись. Тепер він трохи незадоволений, бо не може похвалитися, що вбив вампіра самотужки.

— Сет… прикидався?

Едвард суворо кивнув.

— Ох.

Ми обоє поглянули на Сета, який старанно нас ігнорував, пильно вдивляючись у полум’я. Кожна волосинка його хутра випромінювала самовдоволення.

— Ну, я ж цього не знала, — промовила я на свій захист. — Вельми непросто, хочу я тобі сказати, буди єдиною безпорадною особою у вашій компанії. Почекай-но, ось я стану вурдалаком! Наступного разу я більше не сидітиму на лаві запасних.

Дюжина емоцій прокотилась по обличчю Едварда, перш ніж на ньому застиг розважливий вираз.

— Наступного разу? Ти скоро передбачаєш нову війну?

— З моїм щастям? Хто знає.

Він закотив очі, але я бачила, що він також шуткує — полегшення робило нас обох легковажними. Все скінчилось. А може?…

— Постривай-но. Хіба ти до цього нічого не говорив?…

Я здригнулась, згадуючи, що сáме трапилось перед цим… Що там я збиралася сказати Джейкобу? Моє розбите серце стиснулось від пекучого болю. Було важко, майже неможливо повірити в те, що найважча частина дня була не позаду, а попереду — і я вирішила бути сильною.

— …про ускладнення? А також про те, що Аліса повинна була уточнити розклад для Сема. Ти сказав, щось наближається. Що саме наближається?

Едвард швидко зиркнув на Сета, вони обмінялись важкими поглядами.

— Ну? — наполягала я.

— Нічого страшного, чесно, — швидко відповів Едвард. — Але нам потрібно дотримуватись плану…

Він почав умощувати мене на звичайне місце в нього за спиною, але я зноровилася та злізла.

— Нічого страшного… це дрібниці, — Едвард узяв моє обличчя в долоні. — В нас є лише одна хвилина, але не панікуй, гаразд? Я ж тобі вже казав, що не треба боятися. Будь ласка, вір мені.

Я кивнула, намагаючись приховати жах, що раптово накотився на мене, — скільки ще я зможу витримати, перш ніж знепритомнію?

— Не треба боятися. Я зрозуміла.

Буквально на секунду він скривив губи, вирішуючи, що сказати. Потім несподівано обернувся до Сета, так ніби вовк покликав його.

Відгуки про книгу Затемнення - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: