Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц
Ганна поволі зійшла вниз засніженим схилом, а Авґуст тим часом устав із санчат. І тут вона вперше за довгі роки відчула, що буде доброю матір’ю й залагодить усі проблеми у своєму житті.
Мікаел не міг збагнути, чому в його тілі така вагота. Йому здавалося, ніби він пересувається у воді. Увесь той гармидер — переможне святкування — і досі тривав. Практично кожна газета й радіостанція, кожний сайт і телеканал хотіли взяти в нього інтерв’ю. Він не погодився на жодну пропозицію, бо вважав це зайвим. Коли раніше «Міленіум» публікував якусь резонансну новину, вони з Ерікою частенько не були цілком певні, що її підхоплять інші медійні компанії. Тож їм доводилося мислити стратегічно: виступати на відповідних форумах і часом навіть ділитися своїм матеріалом. А нині в цьому не було потреби.
Новина пробивала собі дорогу сама. Коли керівник АНБ Чарлз О’Коннор і міністр торгівлі США Стелла Паркер на спільній прес-конференції публічно вибачилися за те, що сталось, усі сумніви щодо вірогідності цієї історії розвіялися, і тепер у передовицях усього світу точилися гарячі суперечки про наслідки й значення цього викриття.
Та, попри весь той галас і постійні телефонні дзвінки, Еріка вирішила влаштувати в редакції невеличку вечірку. Жінка вважала, що всі вони заслужили на те, щоб ненадовго втекти від цього гармидеру й трішки випити. Перший наклад п’ятдесят тисяч примірників розкупили ще напередодні, а кількість відвідувачів їхнього сайту, що мав також англомовну версію, сягнула кількох мільйонів. Полинули пропозиції видати книжку, кількість передплатників і абонентів сайту зростала щохвилини, а рекламники ставали в чергу, щоб долучитися до всього.
Крім того, редакція викупила частку «Сернеру». Еріці вдалось укласти угоду ще кілька днів тому, хоч це було й нелегко.
Представники «Сернеру» відчули її відчай і сповна скористалися з цього, тож якийсь час вони з Блумквістом гадали, що нічого не вийде. Тільки в останню мить, коли надійшов значний грошовий переказ від невідомої фірми з Ґібралтару, викликавши усмішку на Блумквістових вустах, вони таки змогли викупити частку норвежців. З огляду на тодішню ситуацію ціна була неймовірно високою. Але вже за день, коли журнал опублікував свою сенсацію, ту суму можна було вважати за дрібні видатки, бо торгова марка «Міленіум» злетіла до небес. Вони знову стали вільні й незалежні, хоч відчути цього ще не встигли.
Журналісти й фотографи ганялися за ними навіть у прес-клубі на вечорі Андреєвої пам’яті. І хоча геть усі хотіли їх привітати, проте Блумквіст почувався виснаженим, тож його відповіді були не такі люб’язні, як йому хотілося б. Безсонні ночі й біль у голові досі докучали йому.
Увечері наступного дня в редакції переставили меблі. На столах з’явилося шампанське, вино, пиво та їжа з японського ресторану. Помалу почав збиратися народ, насамперед, звісно ж, постійні й тимчасові працівники, а також друзі журналу, серед яких і Голґер Палмґрен. Мікаел допоміг йому вийти з ліфта, і вони міцно обійнялися.
— Нашій дівчинці таки вдалося, — сказав Голґер зі сльозами на очах.
— Їй завжди вдається, — відповів Мікаел усміхнувшись.
Він посадив Голґера на почесне місце, на редакційному дивані, й наказав, щоб старому наповнювали келих, тільки-но той спорожніє.
Приємно було бачити його тут. Узагалі приємно було бачити давніх і нових друзів, наприклад, Ґабрієллу Ґране і комісара Бубланського. Їх, певно, не годилося запрошувати, зважаючи на їхні професії і статус «Міленіуму» як незалежного наглядача за поліцією, однак Мікаел наполіг, щоб їх покликали. На подив усіх, пан Бублик простояв усю вечірку, розмовляючи з професоркою Фарах Шаріф.
Блумквіст цокнувся з ними й з усіма іншими. Він був одягнений у джинси та свій найкращий піджак і, проти звичаю, пив чимало. Але від того майже не легшало. Він однаково не міг позбутися відчуття порожнечі й ваготи — звісно ж, через Зандера. Андрей раз по раз спливав йому на думку. Сцена, коли той сидів у редакції й мало не погодився піти з ним на пиво, закарбувалася в його пам’яті як буденний і водночас визначальний момент життя. Спогади про Андрея зринали безперестанку, і Мікаел не міг зосередитися на розмовах.
Він стомився від похвал і лестощів; глибоко зворушило його лише повідомлення від Пернілли: «Ти таки пишеш по-справжньому, тату». Час від часу він поглядав на двері. Лісбет, певна річ, теж запросили, і вона, звичайно ж, стала б почесною гостею, якби прийшла. Та вона не з’являлася, і це не була несподіванка. Але Мікаелові хотілося бодай подякувати їй за значний внесок, що допоміг закінчити справу з «Сернером». З другого боку, як він міг чогось від неї вимагати?
Її сенсаційний документ про Інґрема, «Соліфон» та Грибанова дозволив Блумквістові розплутати всю історію і навіть змусив Еда-Архімеда й самого Ніколаса Ґранта з «Соліфону» поділитися з ним подробицями. Однак відтоді він контактував з Лісбет лише раз, коли, скільки вдавалося, розпитував її через програму «Редфон» про події в літньому будинку на Інґаре.
Це все було тиждень тому, і Мікаел гадки не мав, як вона поставилася до його репортажу. Можливо, вона розсердилася за те, що він занадто здраматизував ситуацію. Але він просто не мав іншої ради, як заповнювати прогалини в її надзвичайно коротких відповідях. Чи, може, вона розлютилася, бо він не назвав Камілу на ім’я, а говорив про неї як про шведсько-російську персону, іменуючи її то Таносом, то Алкемою; а чи вона взагалі розчарована, що він не розпушив ту шатію як слід і не знищив ущент. Та як про це довідаєшся? Усе ускладнювалося ще й тим, що головний прокурор Рікард Екстрем, здається, розглядав можливість притягти Лісбет до кримінальної відповідальності за незаконне позбавлення волі й самоправство. Одначе, як було, так було.
Зрештою, Блумквістові все набридло. Він покинув вечірку, навіть не попрощавшись, і вийшов на Ґетґатан. Погода стояла жахлива, і, не маючи кращих планів, він узявся переглядати текстові повідомлення. Там були привітання, прохання про інтерв’ю й кілька непристойних пропозицій. Проте нічого від Саландер. Він вимкнув мобільник і поплентався додому напрочуд важкими кроками, зовсім невластивими людині, яка недавно явила світові сенсацію століття.
Лісбет сиділа на своєму червоному дивані на Фіскарґатані, бездумно витріщаючись на Старе місто й Риддарф’єрден. Трохи більше як рік тому вона почала полювати на сестру й злочинний спадок свого батька і багато в чому
