Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц

Та все ж таки залишалося ще чимало питань без відповіді, а той Бубланський, якого вона знала, ніколи не радів без достатніх підстав. Він волів сумніватись у собі навіть у моменти тріумфу. Вона й гадки не мала, що на нього найшло. Ян ходив коридорами, випромінюючи втіху. Навіть тепер, коли він сидів у своєму кабінеті й читав нудний рапорт поліції Сан-Франциско про допит Зіґмунда Екервалда, на його вустах сяяла усмішка.

— Соню, моя люба. А ось і ти!

Вона вирішила не коментувати його незвично палкого привітання й відразу перейшла до справи.

— Ян Голцер помер.

— Це ж треба…

— І разом з ним загинули наші сподівання дізнатися більше про «Павуків».

— Гадаєш, він збирався відкритися нам?

— Принаймні такий шанс був.

— Чому ти так уважаєш?

— Він зовсім зламався, коли з’явилася його дочка.

— Не знав цього. Що сталося?

— Він має дочку на ім’я Ольга, — пояснила Соня. — Довідавшись, що її батька поранено, вона зразу приїхала з Гельсінкі. Та коли я сказала їй, що він намагався вбити дитину, вона оскаженіла.

— Як?

— Удерлася до нього й насварила російською.

— Ти зрозуміла, що саме вона сказала?

— Начебто те, що він помре на самоті й вона його ненавидить.

— Отже, вона всипала йому.

— Ага, а потім додала, що зробить усе можливе, щоб допомогти нам у розслідуванні.

— І як на це відреагував Голцер?

— Я про це й кажу. Якусь мить я думала, що ми його розговоримо. Він був цілком спустошений, аж сльози навернулись йому на очі. Можливо, я не дуже вірю в католицьку ідею про те, що наша моральна цінність визначається саме перед смертю. Однак це видавалося майже зворушливим. Чоловік, який зробив стільки зла, був остаточно знищений.

— Мій рабин…

— Будь ласка, Яне, не починай про свого рабина. Я ще не закінчила. Так от. Голцер визнав, що був жахливим. Тож я порадила йому, як християнинові, скористатися з нагоди висповідатись і розказати нам, на кого він працював. У ту мить я була переконана, що він от-от відкриється нам. Він завагався, його очі забігали навсібіч, але, замість признатися, він заговорив про Сталіна.

— Про Сталіна?

— Про те, що Сталін не спинявся на винуватцях, а карав і їхніх дітей, і онуків, і весь рід. Гадаю, він намагався сказати нам, що його бос такий самий.

— Виходить, він хвилювався за свою дочку.

— Хвилювався, хай як вона його ненавиділа. Я спробувала пояснити, що ми можемо організувати дівчині захист, як свідкові, та Голцер почав раз по раз укидатися в апатію й непритомніти. А за годину помер.

— Іще щось?

— Тільки те, що наш суперпідозрюваний зник і ми досі не натрапили на слід Андрея Зандера.

— Знаю, знаю.

— І що всі, хто має можливості, мовчать, наче каміння.

— Я помічаю це. Ніщо не дається задурно.

— А проте принаймні одну річ ми таки з’ясували, — провадила Соня. — Пам’ятаєш чоловіка, якого впізнала Аманда на Авґустовому малюнку світлофора?

— Колишнього актора?

— Саме так. Його звуть Руґер Вінтер. Аманда допитувала його, щоб з’ясувати, чи був хоч якийсь зв’язок між ним і хлопчиком або Балдером. Гадаю, вона не сподівалася щось довідатися від нього. Та, здається, Руґер Вінтер був такий розгублений, що вона не встигла й натиснути на нього, як він признався в цілій низці гріхів.

— Невже?

— І ми говоримо не про безневинні грішки. Сам знаєш, Лассе Вестман і Руґер Вінтер дружили ще замолоду, коли грали в «Театрі революції». Останнім часом вони не раз випивали по обіді в квартирі на Торсґатані, коли Ганни не було вдома. Авґуст сидів у сусідній кімнаті, складав пазли, розв’язував свої задачі, і ніхто не звертав на нього особливої уваги. Аж ось одного разу мати дала хлопчикові грубий підручник математики, який, очевидно, був заскладним для нього. Однак Авґуст несамовито гортав його, щось збуджено вигукуючи. Лассе розсердився, вихопив у хлопчика книжку і жбурнув її на смітник. Через це хлопчик мало не збожеволів. У нього сталося щось схоже на напад, і тоді Лассе копнув його кілька разів.

— Жахливо.

— Та це був лише початок. Як казав Руґер, після того Авґуст став дуже дивним. Хлопчик почав витріщатися на них своїм чудернацьким поглядом, і одного дня Руґер виявив, що його шкіряну куртку порізано на дрібні шматки, а другого дня хтось вилив усе пиво, що було в холодильнику, і побив пляшки з міцнішими напоями…

Соня спинилася.

— Що?

— Це обернулося на своєрідну позиційну війну, і я підозрюю, що Руґер і Лассе сп’яну почали приписувати хлопчикові всілякі дивні речі й навіть побоюватися його. З психологічного погляду їх важко зрозуміти. Можливо, вони зненавиділи Авґуста і подеколи разом лупцювали його. Руґер сказав, що він чувся після того лайном, і вони з Лассе більше про це не говорили. Йому не хотілося бити хлопчика, однак він не міг стриматися. За його словами, він ніби повернувся в дитинство.

— І що, в біса, він хотів цим сказати?

— Розібратися в цьому непросто. Але, очевидно, Руґер Вінтер має молодшого неповносправного брата, якого все життя вважали за розумного й талановитого. У той час, коли Руґер усіх розчаровував, його брата високо цінували, засипаючи нагородами та відзнаками. Гадаю, це й породило певну образу. Можливо, Руґер підсвідомо хотів помститися й на своєму братові. Або…

— Або що?

— Він дивно висловився. Сказав, що чувся так, ніби намагався покарати себе й позбутися сорому.

— Псих!

— Еге ж. А найдивніше в цій історії те, що він раптом признався в усьому. Так, наче хотів, щоб його заарештували. Аманда сказала, що він шкутильгав і мав синці під очима.

— Оригінально.

— Це правда. Але мене більше дивує ще одна обставина, — вела далі Соня.

— Що саме?

— Що мій бос, вічно похмурий старий буркотун, раптом засвітився сонечком.

Бубланський зніяковів:

— Невже так помітно?

— Помітно.

— Ну, що ж, — затнувся він. — Просто одна жінка погодилася повечеряти зі мною.

— Невже ти закохався?

— То ж лише вечеря, — почервонівши, відповів Бубланський.

Едові це не подобалося. Одначе він знав правила гри. Так, ніби знову повернувся в Дорчестер. Хоч що роби, тільки не згинайся. Можеш навіть завдавати важких ударів чи психологічно пригнічувати супротивника, мовчки й жорстоко борючись за владу. І йому подумалося, чом би й ні?

Якщо Лісбет Саландер хоче вдавати з себе круту, він відповідатиме тим самим. Отож Ед утупився в неї, наче боксер-ваговик на рингу. Але це йому майже