Солодка смерть - Вера НюкМарт

Заснула здається як тільки голова торкнулася подушки. Нічого мені не наснилося, а може я просто не запам'ятала. 

***

Минуло ще кілька відносно спокійних днів. Відвідини слідчих ставали все рідшими, а їхні питання все безглуздішими. А одного дня, вони взагалі оголосили, що вбивство коменданта зайшло в глухий кут і вони не можуть сидіти над ним вічно. Тобто поліція вирішила зосередити слідчі дії над тими справами, які ще є можливість розв'язати. 

Що тут скажеш, вбивці можуть спати спокійно...

***

На носі були екзамени. Перша сесія - це значуща подія в житті кожного студента. Я не була винятком, власне як і мої подруги. В нашій кімнаті вже кілька днів панувала майже гробова тишина.

Аж раптом прочинилися двері і комендант ніжно тримаючи Юльку за руку провів її в наш міні коридорчик.

─ Ну нарешті дівонько ти вдома.

Таким чином ми дізналися про все і одразу щодо Юльки, а саме: 

1. Вона прийшла до тями.

2. Одужала (більш менш)

3. Відмовилася повертатися додому ( якісь там напружені сімейні відносини)

4. Комендант помилився кімнатами ( про що ми його дружно просвітили. Юльку звісно шкода, але ж не настільки.)

Те як їй зраділи сусідки, було чути по їхніх саркастичних голосах, а ще більш гомінливими були їхні радісно скривлені міни.

***

─ Не стій в проході! - гаркнув хтось мені мало не в вухо. 

Різко піднявши голову я побачила ту, на кого вже кілька тижнів як лягли мої підозри, просто зібрати їх разом ніяк не виходило. 

─ Здала, - підбігла до мене щаслива подруга. - Йдемо додому?

─ Так, проте спершу напиши дівчатам про обов'язковий збір о 17:00. Я здається знаю хто вбив Ірину Казимирівну, як і відповідь на те, хто вдарив Юльку по голові.

Надія збилася з кроку почувши мої слова і зацьковано заозиралася навкруги. 

─ Не хотіла тобі говорити, власне не так тобі як Олі, проте після тієї моєї плітки я отримала окрім кількох погроз ще й замах на моє життя.

Зараз я збилася з кроку. Хватнувши подругу за руку потягла її в сторону найближчої кав'ярні.

─ Ану розповідай!

Важко зітхнувши подруга вийняла з внутрішньої кишені куртки кілька аркушів паперу. Розклавши які я змогла прочитати кілька погроз.

" Не намагайся бути мудрішою, ніж ти є насправді ;)"

"Заспокійся, а не то будеш третьою;)"

"Рада, що до тебе дійшло;)".

─ Першу записку я отримала практично одразу як пустила плітку, що знаю хто вбивця. Вона була встромлена в наші двері. Другу, кілька днів по тому, що ж до третьої, то як тільки цікавість до плітки стихла, то її просунули нам під двері. Я боялася вийти з кімнати сама, часто, коли залишалася наодинці підставляла крісло під ручку дверей…

─ Це теж було тоді коли Мері не вдалося з першого разу потрапити в кімнату і ми мусіли звернутися до коменданта, щоб перевірив замок?

Надя лиш кивнула у відповідь.

Мороз пройшовся моїм тілом, проте слідом прийшов не страх, а злість. Злість на одну особу, що вважає себе мало не найрозумнішою. Проте ця особа прокололася на бажанні підписати свої вчинки.

***

Дівчата були вдома, щоправда сиділи як на голках. 

─ Де ви так довго ходите, - кинулася до нас не хто інша як Галина. 

─ А ти тут що робиш? - здивувалися ми у відповідь. 

─ Живу, - сміючись проговорила Галя. ─ Почувши, що до гуртожитку повернулася Юля, то вирішила і собі. А чому б і ні? Ще кілька днів вдома і боюся мої батьки прибили б мене власноруч.

Ми дружно розсміялися, адже Галині замашки мене часом допроваджували до сказу, що ж казати її батькам, які прожили з нею все життя.

─ Так хто вбив пані Ірину? - Запитала Оля, терпіння якої явно було на межі.

─ Перш, ніж я відповім, то хочу отримати від вас ваші записки з погрозами, - сказала я, витріщившись очікувально на Мері з Олею. Чого я не чекала, так того, що першою папірці залякування мені простягне Галина.

У неї їх було два. Другою піддалася Мері, в неї був лиш один, що ж до Олі, то вона робила вигляд, що у неї нічого немає, проте я всім своїм єством відчувала, що це не так. ─ Довго мені ще чекати? - сказала я і протягнула руку в сторону подруги. 

Та не хотячи дістала з однієї із своїх полиць кілька складених листочків і віддала їх мені. Дівчата ахнули, оскільки там було щонайменше кілька карток з погрозами, а це вже в декілька разів більше ніж у них.

─ Решта?! - сказала я, все так же вичікувально дивлячись на подружку, зацькований погляд якої видавав її з головою.

─ Я більше не маю жодних записок..., - почала та.

─ Проте ти маєш щось інше, наполягала я на своєму.

Оля здалася, віддала.