Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов

Запитання: Отже, в Парижі про це була розмова?

Пеньковський: Так. Вибачте, я забув про зміст цієї розмови, але вона мала зональний характер і не стосувалася Джонсона чи будь-кого іншого.

Запитання: Джонсон — це справжнє прізвище?

Пеньковський: Ні, його справжнє прізвище — Карлсон.

Запитання: А коли ви про це дізналися?

Пеньковський: Я про це дізнався пізніше, коли ми з ним познайомилися.

Запитання: Які завдання ви одержали від розвідників у Парижі?

Пеньковський: У Парижі я одержав завдання і далі фотографувати матеріали в Комітеті, причому намагатись фотографувати матеріали післявоєнного періоду, останніх років і ті, що стосуються найбільш розвинутих у промисловому відношенні капіталістичних країн.

Запитання: Яке ще завдання вам дали в Парижі?

Пеньковський: Мені дали завдання бути готовим прийняти інструкції по радіопередачі, уважно їх вивчити на базі тієї практичної підготовки, яку я дістав під час перебування в Парижі, й підготуватися до одержання самої техніки.

Запитання: Чи давали вам завдання розширити ваші знайомства серед військовослужбовців Радянської Армії та Військово-Морського Флоту?

Пеньковський: Так, мені запропонували розширити коло таких знайомств.

Запитання: З якою метою?

Пеньковський: Щоб одержувати від них різну воєнну Інформацію, яку я повинен був запам'ятовувати й передавити розвідникам.

Запитання: Яке ще завчання ви дістали?

Пеньковський: Дістав потвердження підтримувати зв'язок з Анною. Це було пов'язано з тим, що пан Гревілл Війн не скоро приїде до Москви. Так воно й вийшло.

Запитання: Чи цікавились іноземні розвідники якимись документами військовослужбовців Радянської Армії та Військово-Морського Флоту?

Пеньковський: Іноземні розвідники запитували, які я маю можливості доступу до документів військовослужбовців. Я сказав, що можу попросити в товаришів під будь-яким приводом особисте посвідчення, просто, мовляв, заради цікавості. Вечеряючи з одним офіцером (прізвище його не пригадую), я попросив у нього особисте посвідчення й потім описав його в донесенні…

… Над зауваженням Пеньковського про те, що прізвища офіцера він не пригадує, Сергієнко сидів особливо довго, а потім зняв телефонну трубку й знову набрав номер генерала Васильєва:

— Олександре Васильовичу, до вас цими днями під'їде Славін, можна?

«Ніде так сумно не думається, як у літаку»

Після того, як у Відні вийшли дипи, в першому класі стало зовсім порожньо; виліт чомусь затримали на три години; нічого, почекаємо; коли злетіли, Степанов пересів до ілюмінатора, вмонтованого в запасні двері, й чомусь невідступно згадував свого давнього приятеля Миріна, його патологічний страх літати на літаках; бідолашний, тридцять років тому, після закінчення МДІМВ[4] його послали працювати в ВЦРПС, — доводилося літати з делегаціями майже щомісяця; забивався у хвіст, переконавши себе, що в разі аварії саме там є шанс лишитися живим; наївна віра в опір маси металу некерованій і стрімкій силі удару об землю; Степанов наводив йому статистичні дані; найбільше гинуть на дорогах, а здавалося б, автомобіль дуже звичний і безпечний вид транспорту; далі — морс, аварії кораблів, залізничні катастрофи, а вже потім — авіація, найбезпечніший засіб пересування другої половини двадцятого століття.

Мирін слухав його, не перебиваючи, кивав головою, начебто погоджуючись, а тоді сказав: «Я прочитав у «Фігаро» звіт про трагедію на Тенеріфі; мені вкарбувалася в пам'ять лише одна фраза: на льотному полі збирали «фрагменти трупів». Уявляєш? Чи ти позбавлений такої фантазії?»

Своє найкраще оповідання, присвячене авіакатастрофі, Мирін назвав «Поспішаю й падаю». І після цього взагалі перестав літати — тільки поїзд, нічого, крім поїзда.

А наші діти, подумав Степанов, уже не часто їздять у поїзді; літак для них став таким самим побутом, як метро чи автобус; нова концепція, створена генієм техніків епохи, але не збагнута і тому не пояснена ще людству філософами (виробництво завжди випереджає свідомість), втягла покоління, яке народилося в шістдесятих, у нове відчуття часу, немов у поглинаючу воронку; чи вийде щось з цієї гонки від самого себе?! А може, за собою самим! Чи праві мої Бембі й Лис, кажучи, що їм треба пройти те, що пройшов я, і що для мене є аксіома, факт, ясність, — тільки тоді вони приймуть мої поради свідомо, а не з примусу. Мабуть, усе-таки вони тут помиляються, — коли вже й треба щось по-справжньому економити, то це наш час. Лише в ньому виражається особистість, саме він становить субстанцію пам'яті, зберігає в собі слово, пейзаж, формулу, тобто людину, яка створила це моральне багатство, — навіщо ж тоді марнувати час?! Я раджу лише те, що лежить на поверхні: коли ви вже поткнулися в творчість, то треба бути фізично міцними; академік Мікулін, заземлюючись на ніч, створив свою теорію здоров'я, думав не тільки про довголіття, але й про те, як робити краще й більше; не можна звертати уваги на дрібниці, хоч би які вони були прикрі; художник Кончаловський свого часу відмовлявся переглядати книги вражень на його виставках, заздалегідь організовані недругами, чи варто марно ятрити душу?! Організованість у всьому й завжди, якою б ця виснажлива самодисципліна не здавалася тяжкою; якщо ці основоположення творчості не під силу — катай заміж, теж чудово; я ще не вважаю себе старим, але вже мрію про внуків. Чи про внучок, однаково, малята всі прекрасні…

… У Женеві Степанов зразу ж поїхав до готелю «Епсом», неподалік від озера, та й Будинок преси поряд; хазяїн зменшив ціпу для журналістів із ста п'яти до вісімдесяти франків, а в поморі — ще й кухонька з електроплиткою та холодильником, можна піти до сусідньої «мігрошки»[5] й купити паперову сумку з їжею, — рятівні яйця, плавлені сирки, булочки, які не черствіють; хтось із друзів сумно пожартував: «Коли я обідаю, мене не полишає думка, що я жую зимове взуття для дружини; будь-яка вечеря в ресторані — це з'їдена сорочка для брата чи якийсь інший подарунок: скільки їх треба купити, боже ти мій?!» Тільки за кордоном починаєш розуміти бідолашних працівників Держплану, — спробуй, сплануй на всіх…

… Дрю Зелл з «Чікаго сан» зупинився в цьому ж готелі; раніше вони із Степановим зустрічалися не раз; сіли в лобі, попросили кави, з прикрістю подумали, що ще п'ять років тому замість кави замовили б віскі; літа підкрадаються непомітно; голова працює краще, ніж колись (багаторічний досвід породжує не тільки холодний стереотип тупого й нерозумного відштовхування, — це від характеру, а не від кількості прожитих років, — а й заряджає величезною інформацією), що, звичайно, альтернативна, тобто позбавлена догматичної зашореності, але печінка здає, й нирки ні к чорту, і безупинний