Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Аеропорт Париж-Північ має дві паралельні злітні смуги — 04L-22R та 04R-22L. Перша сягає в довжину 11 040 футів (3 365 метрів), друга — 8 800 футів (2 682 метри)[30]. Щоб приймати більші літаки, які прямують від закритого аеропорту ім. Шарля де Голля, Ґастону Лем’єру знадобиться довша. Відтак, він ухвалив єдине можливе в цій ситуації рішення: закрити 04L-22R і певний час користуватись лише коротшою смугою — 04R-22L. Про те, скільки снігу лежить на 04R-22L, старший зміни не хотів думати. Він міг попросити Робера, щоб той послав когось із працівників наземної служби перевірити, що коїться на смузі, але розумів, що від того нічого не зміниться. Він мусить кудись садовити літаки, поки снігоочисники не впорядкують довшу смугу. Коротша посадкова смуга розташована далі від терміналів, її краще продуває вітер, крім того, з неї протягом другої половини дня злітали літаки, тож Ґастону Лем’єру хотілося вірити, що снігу на ній менше, ніж на 04L-22R. Хоча б трохи менше.

— У ній же три з половиною кілометри, — нахмурюючись, пробурчав Паск’єр.

Начальник зміни розвів руками і з прикрістю скривився, показуючи, що без нагадувань Робера Паск’єра пам’ятає, якої довжини смуга 04L-22R. А тоді проказав, опанувавши себе:

— У тебе чверть години, Робере.

Цього разу Робер Паск’єр не нарікав: звівши брови на переніссі, рішуче взявся за телефонний апарат.

Ґастон Лем’єр зиркнув на масивний електронний годинник, прикріплений до задньої стіни диспетчерської. На табло показувало 21:43. О 22:00 він мав би передати зміну наступнику, але в таких умовах про це годі думати. Ґастон усвідомлював, що не піде з диспетчерської, поки до термінальних рукавів не пришвартується останній з лайнерів, які потрібно прийняти під час його зміни.

— Нагадую: всі лишаються на місцях після закінчення зміни, — Ґастон міг і не говорити, його колеги чудово розуміли серйозність ситуації. — Ніхто не встане з робочого місця, поки останній з перекинутих нам літаків не торкнеться посадкової смуги.

Хтось буркнув «Зрозуміло, шефе!», і диспетчери повернулись до роботи, наказуючи одним літакам завернути й, витримуючи незмінну висоту, кружляти на підході до аеропорту, а інші пропускаючи вперед і готуючи до посадки.

Втім, напруження не зникало. Щось виразно неприємне почало відчуватися в сухій, дещо затхлій атмосфері зали управління польотами. І то була не відчайдушна гарячковість, спричинена наявністю значної кількості рейсів, якими доведеться опікуватись у розпал снігового бурану, ні — Ґастон Лем’єр нутром розрізняв гнітючо-приречений відтінок цього відчуття. Кілька секунд чоловік силкувався, вдивляючись у напружені обличчя колег, угадати, чи відчувають вони щось подібне. Так і не відшукавши відповіді, начальник зміни повернувся спиною до стола і наблизився до вікна диспетчерської в єдиному місці, де його не підпирали диспетчерські пульти.

Світло ламп, що висіли під стелею зали, огинало худорляву фігуру, протискувалось крізь шибу і вгрузало в чорноту, майже миттєво в ній розчиняючись. Ґастон розрізняв власне відображення на похилому склі; він спочатку побачив у віддзеркаленні і тільки потім відчув, що нервово смикає себе за борідку. Довкола туманного розмитого силуету, відображеного у склі, клубились рої оскаженілих сніжинок. Невидимі щупальця, обліплені снігом, витанцьовували істеричний танок, задум якого неможливо було осягнути людським мозком. Очманілі сніжинки, немов осколки після вибуху, випорскували з темряви, злітались докупи, потім знову розлітались і мчали геть, зникаючи в чорноті, з якої виринули.

«Протриматись…протриматися хоча б годину».

Ґастон згадав книгу «Аеропорт» Артура Хейлі, яку прочитав кілька років тому. Дві третини цього роману служби міжнародного аеропорту ім. Лінкольна в Іллінойсі боролися з дужим бураном, що три дні скаженів над Середнім Заходом США та був подібним до того, котрий нині засипав снігом Париж. «DC-8» компанії «United Airlines» кілька годин не міг вилетіти, бо в заметах на летовищі загубився пікап, який віз для пасажирів їжу. «Boeing 707» мексиканської «Aereo Mexican» під час зльоту з’їхав зі смуги і загруз у розкислій землі. За кілька годин лайнер так і не витягли, довелось звертатись за допомогою до компанії «TWA». Найбільше Ґастону сподобалась історія про вантаж компанії «American Airlines», яким були декілька тисяч індичат, що вилупились за кілька годин до вильоту та які потрібно було терміново доправити до західного узбережжя США (годувати індичат у дорозі не могли: інакше літак пропахнув би так, що літати на ньому більше ніхто не захотів би). Ґастон Лем’єр зміркував, що порівняно з хейлівським аеропортом ім. Лінкольна у його аеропорту все в порядку: до цього часу ніяких затримок, ніхто не загубився у снігах, жодних термінових відправлень чи — тьфу! тьфу! тьфу! — аварійних ситуацій. А проте від цієї думки легше не стало. Була відмінність, що не давала спокою: попри оскаженілу стихію, навіть попри теракт на борту одного з авіалайнерів, герої «Аеропорту» впорались з усіма негараздами. А Ґастона чомусь роз’їдало терпке відчуття, що він не впорається.

Чоловік припинив смикати себе за цапину борідку, прихилився до скла й поглянув повз власне відображення, намагаючись сфокусуватись на летовищі, на смугах і руліжних доріжках, на вантажному терміналі, чия будівля розташувалась з іншого боку від смуг, і раптом… із жахом усвідомив, що більше не бачить аеропорту. Повсюди, де на землі лежали плями зовнішнього освітлення, він бачив лише сніг. Сніг, сніг, нічого, крім снігу! Розмита, нечітко окреслена громадина вантажного термінала здавалась присипаним снігом пагорбом. Вогні злітних смуг і світлові маркери, що позначають повороти, ледве блимали крізь мерехтливу молочно-сіру завісу.

Під серцем у Лем’єра запекло. Страх міріадами голок продерся крізь шкіру.

«Щось станеться…Я це відчуваю…І я не можу нічого вдіяти!»

І в той момент, коли паніка скрутила тридцятидев’ятирічному Ґастону живіт, заледве не примусивши послати все під три чорти й віддати наказ про припинення польотів, у залі практично одночасно й достатньо голосно пролунали дві фрази, що повернули чоловіка до тями.

— «Øveraasen RS 400» на шляху до 22R. Щойно виїхав з ангара, — пророкотав Робер Паск’єр.

— «Air Inter» 401 заходить на посадку на 22L… Наступний — 1419 компанії «Франс Континенталь», — доповів один із диспетчерів.

«Мінус один», — відсторонено відзначив Ґастон Лем’єр і відвернувся від вікна.

5

13 лютого 2013, 21:43 (UTC +1) Міжнародний аеропорт Париж-Північ Ангар технічного обслуговування і базових служб

Стіни кімнати для відпочинку, розміщеної в ангарі технічного обслуговування і базових служб аеропорту на висоті семи метрів над бетонною долівкою, здавалось, пашіли вогнем. Ноель не міг на них дивитися, від одного позирку хлопцю робилося зле: кожною молекулою чорної шкіри