Готується вбивство - Володимир Леонідович Кашин

цей куцан. Каже: "Товаришу черговий депутат, йдiть до Галушки, вона самогон держить для продажу. Бо ви на одних нападаєте, а iнших пiд носом не бачите. Але я справедлива людина, тепер осознав i, бачите, допомагаю вам". I так собi задоволене посмiхається, наче всiх обдурив. Менi вiдразу й не повiрилося, що то правда, знаю, що сусiдка Бондаря, Текля Галушка, жiнка тиха, скромна, самогоном нiколи не займалася. Життя у неї склалося нелегко: батько загинув на фронтi, чоловiк - п'яниця, повiявся свiт за очi, а вiдтодi, як минулого року син загинув в аварiї, зовсiм зiв'яла, якась сама не своя стала. Ще й не стара, а на вигляд - похила бабуся... Ще б пак, здавалося, усi бiди на свiтi на неї впали. Питаю того Бондаря: "А не брешеш?" Каже: "Заявляю офiцiйно!" Робити нiчого, заява є заявою, мусимо перевiрити. Узяв я понятих - та й до Галушки. Шукали, шукали - нiчого немає, нi апарата, нi самогону. З тим i мали йти. Ну, думаю, куций, я з тобою ще розберуся на цю безпiдставну тривогу! Понятi вийшли з хати, закурили надворi, а я затримався, пити схотiлося, узяв у сiнях кухлик на вiдрi з водою, пiдняв дикт, що накривав його. Дивлюсь, а там, у водi, стоїть пляшка... Глянув я у сумнi, покiрнi очi жiнки, i така злiсть мене взяла i на неї, на її беззахиснiсть, i на Бондаря, що вiн таки правий. Галушка стоїть нi жива нi мертва. Питаю: "Вигнала? Де апарат?" А вона щось белькоче, ледве второпав: "Нема, - каже, апарата. Завтра менi вугiлля iз станцiї на зиму привезуть, а без пригощення, сказали, нiчого не буде. Мусила дiставати". - "Де апарат?" -знову питаю, а сам думаю: "Який у неї може бути апарат! Якби гнала, дух з хати не пропав би, та й не пляшку вигнала б". Мовчить. "Купила?" Мовчить. I тут мене осяяло. Як тонко усе розрахував той куцолапий. Нi, не буде, думаю, по його. "У Бондаря?" - питаю. Мовчить. Чую, мої понятi, не дочекавшись мене, назад вертаються.

Накрив диктом вiдро. "Кажи швидше! Бо зараз протокол буде. Бондар?" Кивнула вона, i я вийшов з сiней, кажу понятим: "Таки нiчого немає. Ложна тривога". Уранцi, пiсля чергування, прийшов до баби Теклi, сам вилив ту сивуху у яму, добре нагримав на господиню i сказав, що їй, як родинi загиблого на фронтi, i без пляшки привезуть паливо. Сам подбаю. Але щоб нiкому нi пари з уст про цю пляшку i щоб нiколи бiльше не тримала такого зiлля у хатi... Таке дiло було... Звичайно, це було порушення з мого боку: без санкцiї пiти на обшук. Але прокурор у районi та й чи дасть санкцiю, а менi так хотiлося спiймати цього самогонника Бондаря на брехнi! - закiнчив Пiдпригорщук. - Судiть як хочете, а так вийшло... I нехай собi Бондар скаржиться скiльки хоче!..

Пiд час розповiдi дядька Василя мала Вiрунька заснула на батькових грудях. Свiтло невеличкої електричної лампи над столом, мерехтливе i тьмяне вiд мiрiад нiчних комашок i метеликiв, що хмаркою вилися навколо цього штучного сонечка, вихоплювало з темряви обличчя людей.

Коваль поглядав на трохи горбоносi медальйоннi профiлi братiв - у Петра гострiший, рiзкий, а у старшого, Василя, нiби пом'якшений, i думав про те, що вони дуже схожi, як близнята, i в той самий час вiдмiннi, чимсь невловимим вiдрiзняючись один вiд одного.

Прийшла з контори Лiда - затрималася: звiт. Хотiла забрати у батька сонну Вiруньку i понести до хати. Петро не дав:

- Тобi буде важко, Лiдусю.

Пiдвiвся i сам понiс дитину. Лiда пiшла за ним.

- Бiдолашна жiнка, - сказав Василь про невiстку. - Нiхто не знає, як їй нелегко на свiтi... Вiдтодi, як Петро привiв її, усе нездужає, i чим далi, тим бiльше. Стала неврiвноваженою, iншим разом в очi заглядає, лагiдна, нiжна, хоч до болячки тули, а часом як зiрветься - лається, плаче. Бiда, та й годi... Не знаю, що з нею робити...

Коваля трохи здивувало, що Василь говорив, нiби хвороба братової жiнки тiльки його торкалася: не сказав у множинi: "Не знаємо, що з нею робити", а в однинi: "Не знаю".

- Може, це все - хата? - обережно спитав Коваль.

- Тобто чому "хата"? - перепитав Пiдпригорщук.

- Все-таки тiснувато двом сiм'ям.

- Лiда нашу хату зненавидiла, щойно прийшла сюди. Не потрiбна вона їй. Вона, навпаки, рветься звiдси.

- Брат ваш змiг би окремо побудуватися. Сам не потяг би, ви, певно, допомогли б.

- Звичайно. Та вiн якраз не хоче з батькової йти. Та, зрештою, не так нам i тiсно. На моїй половинi двi кiмнати, у Петра - теж. Iще у кожного по ванькиру...

Василь Кирилович нiби щось не договорив до кiнця, тiльки тяжко зiтхнув, i полковник зрозумiв, що йому дуже жаль братову, але допомогти їй нiчим не може. На мить Дмитру Iвановичу здалося, що старший Пiдпригорщук ховає якусь таємницю, але вiдразу вiдмовився вiд такої пiдозри. Вiд нього, Коваля, ховати, який приїхав вiдхилити смертельну небезпеку?!

Тим часом на лавочку повернувся Петро Кирилович. Почувши, що йдеться про його дружину, ображено стиснув губи i похитав головою.

- Недужа вона у мене, Дмитре Iвановичу, - розтулив рота, - i нiхто не знає: що за причина, хто зурочив? Лежала у райлiкарнi, однi кажуть - печiнка, другi - серце, скiльки з неї, бiдолашної, кровi виссали на всякi аналiзи! Боялися - рак, бо дуже почала худнути. Слава богу, не воно... Зрештою сказали: нерви! Нерви - i тiльки. Нерви, звичайно, кожна людина має. А як лiкувати? Ковтала усякi таблетки. Потiм сказали: спокiй - i все мине. А хiба у неї немає спокою? Узяв їй путiвку до санаторiю. Побула там кiлька днiв, все покинула, повернулася. Скучила, сказала, за дiтьми, за домом. А все ж таки їй i за той тиждень у санаторiї трохи полегшало. Стала веселiшою. А потiм знову те ж саме. Цiєї весни хотiв ще раз купити їй путiвку. Вiдмовилася. До