Готується вбивство - Володимир Леонідович Кашин
Василь Кирилович утомлено, нiби винувато, блиснув зубами:
- Ет, Петю...
- Маємо усе сказати Дмитру Iвановичу, iнакше як розiбратися, хто iще мрiє стати твоїм хрещеним батьком, - раптом засмiявся молодший Пiдпригорщук, так йому сподобалося оте "хрещеним батьком", i, як завжди, по мовi стиснув куточки вуст. - Старий Ковтун, - говорив далi, - працював якийсь час скотарем. Пропали чотири телицi. Двох знайшли у "Заповiтi...", а ще двох немов вiтром змело... Крутили-вертiли, справу завели, але довести не довели... Обiйшлося те "iталiянцевi", хiба що перевели у кормоцех. А тодi вiн зовсiм розперезався. Довiдався якось Василь, що Грицько прижене уночi машину за кормами, узяв своїх дружинникiв i застукав злодiїв, коли скидали крадене у своєму дворi. Розкажи, Василю, як було!
- Та що говорити, вiдома iсторiя, - неохоче вiдгукнувся той. Ну, сказав їм: "Тюряга за вами плаче. Вже цього разу не вiдкрутитесь, буде обом свiт у клiтинку". I все ж знову одбулися товариським судом i штрафом... А оце, - продовжив Василь, - застукав їх з колгоспним зерном, набрали уночi на току два мiшки пшеницi, повантажили на тачку i тягнуть додому. Перетяв їм шлях, примусив назад везти. I тодi цей намаханий Грицько - у темнотi я не помiтив, як вiн пiдкрався з ковiнькою, -- накинувся на мене. Скрутив йому руки, забрав цiпок, але, вража душа, встиг-таки зачепити по головi, - мацаючи забите мiсце, признався Пiдпригорщук. - Та нiчого, гуля уже меншає, як кажуть, до весiлля заживе... Ледве стримався, щоб не врiзати йому, подумав: ударю - богу душу вiддасть, явне перевищення необхiдної оборони. Тодi тюрма не йому, а менi свiтить. Узяв його тiльки за шкiрку, аж сорочка трiснула, пiдняв i кинув на землю.
Ковтуни найбiльше цiкавили полковника.
- I знову погрози? - спитав про них.
- Аякже, - засмiявся механiзатор. - I погрози, i лайка. - Якби складав їх усi, добряча купа виросла б. Та, Дмитре Iвановичу, не сушiть собi голови, якби зважати на те, то я мав би сто разiв уже вмерти: i застрелений, i утоплений, i прибитий.
- Ось якi, виявляється, у вас виселчани! А розповiдали iнше.
- Боронь боже, таких небагато, трое-п'ятеро на все село, але мороки з ними, як iз сотнею. I ще самогонники. Скiльки апаратiв самi принесли до сiльради, скiльки потiм ми iще знайшли, а все одно женуть. То в однiй хатi застукаєш, то у другiй. Були й такi, - що додумалися у лiсi, на тому боцi, - Василь показав за рiку, - старий окоп пiд землянку пристосувати i там по черзi гнали. Оце бiда! Та й з кормами негаразд. Вiрнiше, без кормiв. У червнi-липнi суша була, погорiли трави, та й ярi не встигли добре пiднятися, вологи набрати. Стебло коротке, дивись, i без соломи будемо. Кукурудза бiльш-менш. Вистояла. Так i її, ще молочну, гублять. Ламають безсовiсно... Доводиться ночами рейдувати. Сядеш у нiй, причаїшся, коли чути: то десь далi зашарудiло, то ближче, i злiва, i справа. Ламають! Гукнеш: "А що там робите?!" - притихнуть, а пiдеш у кукурудзу, вискакують - i тiкати! I навiть повнi мiшки кидають з наламаною. А то iще гiрше: тiкають не дорогою, де їх видно, а через поле. Стiльки поламають її, затопчуть! Шкоди ще бiльше нароблять!.. Так що, Дмитре Iвановичу, як на всiх оглядатися!.. А погроза - то пусте. Я їх скiльки усно вислуховую!
- Але ця остання уже документальна, - трохи зiронiзував Петро. - Маєш зважити.
- Коли уснi не дiють, що їм робити? Та, гадаю, ця у тому ж планi: аби налякати. Щоб очi заплющував на усякi трюки. Дiла з неї так само, як iз усних, не буде... Моя Оля i особливо його Лiда, - кивнув на Петра, - теж мене, Дмитре Iвановичу, остерiгають: тiкай, мовляв, вiд цiєї банди. Але це ж дурниця - кидати своє село, тiкати вiд якихось злодюг! Нехай вони вiд мене втiкають. -- Василь глибоко затягся, випустив дим i сплюнув на землю. - Ох i гiрка! На роботi, у метушнi, так вродi солодша, а насмокчешся за день - гидота! Так що не морочте собi голови нашими справами, Дмитре Iвановичу, - повторив Пiдпригорщук. - Пiду, мабуть, вiдпочивати. Менi сьогоднi знову вночi у рейд, - зiтхнув командир дружини. - Когось i впiймаємо. Голова йому прочухана завдасть, або оштрафує, чи на товариський суд передасть... А завтра той знову вночi у полi або у кукурудзi або й стiжок розшиває... Та й ловиш порушника, а сам думаєш: що ж йому, бiдоласi, робити без кормiв?!. Де їх дiстати або купити? Я й сам узяв би якогось бичка на вiдгодiвлю, виростили б iз Олею, i дiтям веселiше бiля худобини... Але ж на колгоспному полi нiкому не дозволено гайдабурити, а менi - тим бiльше...
- Ось угайдабурять тебе колись у тiй же кукурудзi, не побачиш у темрявi, й хто, - стиснув вуста молодший брат.
- Та, Петре, не бiйся. Усi вони, - продовжував Василь про нiчних гостей у полi, - боягузи. Хоч би той самий "iталiянець". Горлатий, з усякого приводу на голос бере, страхає, загрожує. А все це тому, що вiн полохливий, як заєць, вiн криком сам себе пiдбадьорює: мовляв, ось який я страшний, бiйтеся мене, люди!
- А що там у вас сталося iз Бондарем, - спитав полковник.
- Ви й це знаєте? - здивувався Пiдпригорщук.
- Скаржився на вас Бондар.
- Кому?
- Полiщуковi.
- А що йому скаржитися, гнидi! - спалахнув чоловiк. - Знаєте, Дмитре Iвановичу, є такi люди, що не тiльки сусiдовi, а усьому, селу ладен хати пiдпалити. Отака в них уся сiм'я. Батько, правда, помер, залишилися удвох з матiр'ю. Самогонники на усi Виселки. Це вони придумали гуральню у старому окопi влаштувати. Де люди на смерть стояли! Тепер вiн трохи притих, мати у колонiї, але й за ним колонiя плаче... Вчора уночi, коли чергував я у сiльрадi, раптом вкотився до мене
