Асистент - Тесс Геррітсен
Аж тут вона помічає камеру і дивиться в неї, просто на мене, а її очі немовби бачать мене, так само, як я бачу її, — наче вона, з плоті й крові, стоїть переді мною. У нас із нею своя історія. Ми маємо спільний досвід, такий інтимний, що зв’язані назавжди, як двоє коханців.
Підвівшись з дивана, я підходжу до телевізора і кладу руку на екран. Я не слухаю голос репортера за кадром, бо зосереджений на її обличчі. Моя маленька Джейн. У тебе все ще болять руки? Ти все ще розтираєш долоні, як тоді, у залі судових засідань, немовби тобі під шкіру потрапила скалка? Чи сприймаєш ти шрами так, як я? Для мене це символи любові. Маленькі знаки моєї високої думки про тебе.
— Відсунь свою дупу від телевізора! Ти все затулив! — кричить хтось.
Я стою непорушно перед екраном, торкаючись її обличчя і згадуючи, з якою покорою дивилися на мене колись її вугільно-чорні очі. Яка гладенька в неї шкіра. Ідеальна шкіра, без жодного сліду макіяжу.
— Ідіоте, посунься!
Вона раптом зникає з екрана, розчиняється. Я знову бачу жінку в нефритово-зеленому костюмі. Усього мить тому я у своїх фантазіях задовольнявся цією пещеною лялькою. Тепер мені раптом спадає на думку, що вона нудна. Одне з багатьох симпатичних облич, одна з тонких шийок. Мені вистачило одного погляду на Джейн Ріццолі, щоб пригадати, яка здобич варта полювання.
Я повертаюся на диван і пересиджую рекламу “лексусів”. Але насправді вже не дивлюся телевізор. Натомість пригадую, як воно було — гуляти на волі. Ходити вулицями міста, де жінки обганяють мене, а я вдихаю їхні запахи. Не громіздкі хімічні композиції квіткових екстрактів із флакончиків, а справжні аромати жіночого поту чи нагрітого сонцем волосся. Влітку я приєднувався до пішоходів, чекаючи зеленого світла. Хто в скупченні людей на розі вулиці помітить, що чоловік позаду нахилився й нюхає твоє волосся? Хто помітить, що чоловік позаду не відводить погляду від твоєї шиї, відзначаючи місця, де кровоносні судини найближче підступають до шкіри — адже він знає, що саме там твоя шкіра пахне найсмачніше?
Вони не помічають. Спалахує зелене світло. Натовп рухається. Жінка йде далі, не знаючи і не підозрюючи, що мисливець зачув її запах».
— Якщо вбивця складає сорочку — це саме по собі ще не означає, що він копіює Хірурга, — сказав доктор Лоренс Цукер. — Це просто демонстрація контролю. Вбивця показує, що має цілковиту владу над жертвами і над місцем злочину.
— Так само чинив Воррен Гойт, — докинула Ріццолі.
— Інші вбивці теж. Це не було унікальною рисою Хірурга.
У погляді доктора Цукера мерехтів якийсь дивний, майже зловісний вогник. Цей викладач кримінальної психології з Північно-східного університету часто надавав свої консультації бостонському департаменту поліції. Рік тому, під час розслідування справи Хірурга, складений ним психологічний портрет невідомого вбивці виявився моторошно точним. Інколи Ріццолі замислювалася про те, наскільки нормальним є сам Цукер. Лише людина, яка зблизька пізнала зло, може глибоко поринути у свідомість подібних до Воррена Гойта людей. Із цим чоловіком їй завжди було тривожно. Перед його уважним поглядом і скрадливим тихим голосом вона почувалася беззахисною і не могла дати відсіч. Однак він був одним із небагатьох, хто по-справжньому зрозумів Гойта. Можливо, він міг дати ключ і до його наслідувача.
— Ідеться не лише про сорочку, — сказала Ріццолі. — Є інші спільні риси. Жертву зв’язали скотчем.
— Знов-таки, нічого особливого в цьому немає. Ви дивитеся серіал про Макгайвера? Там показували тисячу і один спосіб використання скотчу.
— Нічне проникнення до будинку через вікно. Жертви, заскочені зненацька в ліжку…
— Коли вони найменше здатні себе захистити. Це логічний час для нападу.
— І перерізане одним рухом горло.
— Безшумний і надійний спосіб убити, — знизав плечима Цукер.
— Але складіть усе докупи. Сорочка. Скотч. Спосіб проникнення до будинку. Coup de grâce…
— Усе, що ви маєте, — невідомого, який користується доволі поширеними стратегіями. Навіть чашка на коліні в жертви — це варіація того, що вже робили раніше серійні ґвалтівники. Вони ставили тарілку чи інший посуд на коліна чоловікові. Це поширені стратегії, бо вони працюють.
Роздратована Ріццолі витягнула фотографії місця злочину і поклала перед ним на стіл.
— Ми намагаємося знайти викрадену жінку, докторе Цукер, і поки що не маємо жодної зачіпки. Я навіть думати не хочу про те, що вона зараз переживає, — якщо взагалі ще жива. Уважно подивіться на ці фото. Розкажіть мені про вбивцю і про те, як нам знайти його. І її.
Доктор Цукер почепив окуляри і взяв перше фото. Він нічого не сказав, лише глянув на нього і взяв наступне. Не було чутно жодного звуку, крім порипування його шкіряного крісла і — час від часу — зацікавленого бурмотіння. У вікно Ріццолі бачила кампус Північно-східного університету, майже порожній цієї літньої пори. Лише декілька студентів розляглися на газоні, розкидавши навколо рюкзаки і книжки. Вона заздрила цим студентам, їхній безтурботності й цнотливості. Сліпій вірі в майбутнє. І ночам без кошмарів.
— Ви сказали, що знайшли сперму, — озвався доктор Цукер.
Вона неохоче відвернулася від студентів, які грілися на сонці.
— Так. На оцьому овальному килимі на фото. У лабораторії підтвердили, що вона належить не її чоловікові. ДНК шукають зараз у загальнонаціональній базі даних КОДІС.
— Щось я сумніваюся в нерозважливості нашого вбивці. Якби він знав, що його ДНК зберігається в КОДІС, то не лишив би на місці злочину
