Асистент - Тесс Геррітсен
Він глянув на Корсака. Той уже почепив окуляри. На ньому вони мали вигляд сонцезахисних. Детектив тепер став схожим на підстаркуватого невдаху, який намагається здаватися крутим.
— Вимкніть світло в цій кімнаті, — сказав Мік. — Глянемо, наскільки темно тут може бути.
Корсак натиснув вимикач, і у вітальні стало темно. Крізь широкі вікна без штор сіялося бліде сяйво зірок, але місяця на небі не було і великі дерева на задвірку заступали освітлену вулицю.
— Непогано, — сказав Мік. — Працювати можна. Тут краще, ніж на деяких місцях злочину — мені там доводилося повзати, накинувши на себе ковдру. Знаєте, зараз іде розробка систем, які можна буде використовувати вдень. Скоро нам уже не доведеться блукати наосліп у темряві.
— Ну ж бо, перейдемо до справи! — огризнувся Корсак.
— Я просто думав, що вам цікаво буде дізнатися більше про ці технології.
— Якось іншим разом.
— Без проблем, — незворушно відповів Мік.
Коли увімкнулося блакитне світло «Краймскопа», Ріццолі теж наділа захисні окуляри. У темній кімнаті моторошно засвітилися контури меблів. Килим і канапа відбивали світло, як і попереджав Мік. Блакитне сяйво перемістилося до протилежної стіни, біля якої знайшли тіло доктора Їґера. На стіні яскраво зблиснули якісь пасма.
— Гарно, правда? — сказав Мік.
— Що це? — запитав Корсак.
— Волосини, які приклеїлися до кривавої плями.
— А, так. Неймовірна краса.
— Посвіти на підлогу, — попросила Ріццолі. — Отам воно і буде.
Мік спрямував світло вниз, і під ногами в них виринув із темряви цілий світ волокон і волосин. Тут уже пропилососили експерти-криміналісти, збираючи всі можливі докази, але ці сліди людської присутності залишилися.
— Що сильнішим є світло, то більша флуоресценція, — сказав Мік, роздивляючись підлогу. — Ось чому це нове обладнання таке круте. Чотириста ватів — і достатньо світла, щоб побачити все. Ефбеерівці купили сімдесят одну таку лялю. Вони такі маленькі, що їх можна в літак із собою проносити.
— Ви що, схибнулися на техніці? — запитав Корсак.
— Люблю класні ґаджети. Я інженер за основною освітою.
— Та ну?
— А що вас так дивує?
— Не думав, що в цій сфері є такі хлопці.
— Які — такі?
— Ну, сережка і таке інше. Ви розумієте, про що я.
— Інколи краще жувати, ніж говорити, — зітхнула Ріццолі.
— А що я такого сказав? — не вгавав Корсак. — Я ж їх не принижую. Я просто зауважив, що серед них мало інженерів. Вони зазвичай займаються мистецтвом, театром і всяким таким. Ну, це ж добре. Нам потрібні митці.
— Я навчався в Массачусетському універі, — сказав Мік, вирішивши не ображатися. Він і далі сканував підлогу. — Електротехнічна інженерія.
— А, ну електрики непогано заробляють.
— Я б не назвав себе електриком.
Вони рухалися кімнатою, щоразу збільшуючи радіус кола. Ультрафіолетове світло вихоплювало з темряви дедалі нові й нові флуоресцентні цятки — шматочки волосся, тканин і якихось часток, що не піддавалися ідентифікації. Раптом вони підійшли до надзвичайно яскравої ділянки.
— Килим, — сказав Мік. — Хай би з чого він був зроблений, але світиться з біса сильно. На цьому тлі мало що можна побачити.
— Усе одно перевір його, — попросила Ріццолі.
— Там попереду журнальний столик. Зможеш посунути?
Ріццолі простягнула руку. На білому флуоресцентному тлі столик здавався просто геометричною фігурою.
— Корсаку, візьміться за інший край, — сказала вона.
Вони відсунули журнальний столик. Тепер килим перетворився на овальний ставок, який світився яскравим блакитно-білим сяйвом.
— Як на цьому тлі можна щось побачити? — запитав Корсак. — Це те саме, що шукати скло, яке плаває у воді.
— Скло не плаває у воді, — зауважив Мік.
— Ну, так, ви ж у нас інженер. А як вас друзі називають? Мікі?
— А тепер подивімося на канапу, — втрутилася Ріццолі.
Мік спрямував туди лампу. Канапа також світилася, але слабше. Він ретельно пройшов лампою по її м’яких контурах і подушках, але не виявив жодних підозрілих плям, лише декілька довгих волосин і часток пилу.
— Вони жили охайно, — сказав Мік. — Плям немає. І навіть пилу небагато. Готовий посперечатися, що це нова канапа.
— Як добре, — буркнув Корсак. — Я не купував нової канапи відколи одружився.
Ріццолі відчула нездоровий запах поту, коли в темряві Корсак наштовхнувся на неї. Він шумно дихав, немовби мав проблему із придатковими пазухами. У темряві його сопіння звучало ще гучніше. Ріццолі роздратовано відсунулася й зачепила ногою журнальний столик.
— Чорт!
— Обережніше, — сказав Корсак.
Вона хотіла була відповісти, але припнула язика. Атмосфера в кімнаті й так не вирізнялася доброзичливістю. Ріццолі нахилилася розтерти ногу й відчула запаморочення і розгубленість від раптової зміни пози. Довелося сісти навпочіпки, щоб не впасти в темряві. Декілька секунд Ріццолі сиділа, сподіваючись, що Корсак не наступить на неї — він був такий важкий, що розплющив би її. Вона чула, як чоловіки рухаються за кілька футів від неї.
— Кабель заплутався, — сказав Мік.
Він крутонув «Краймскоп», щоб вивільнити кабель, і промінь лампи раптом метнувся до неї. Вона уважно подивилася на залиту світлом ділянку килима поряд. У рамці флуоресцентних волокон виднілася темна пляма з нерівними краями, менша за десятицентовик.
— Міку, — покликала вона.
— Можеш ніжку столика підняти? Здається, кабель там закрутився.
— Міку!
— Що таке?
— Неси лампу сюди. Світи на килим, просто туди, де сиджу я.
Мік підійшов до неї. Корсак теж — тепер вона чула його застуджене дихання поруч.
— Світи мені на руку. Я тримаю палець біля того місця.
Килим залило блакитним світлом. На тлі флуоресцентного сяйва її рука здавалася чорною.
— Отут, — сказала Ріццолі. — Що це таке?
Мік присів навпочіпки біля неї.
— Якась пляма. Я маю сфотографувати її.
— Але ж пляма темна, — озвався Корсак. — Я думав, ми шукаємо те, що світиться.
— Коли тло флуоресцентне, як волокна цього килима, біологічні речовини можуть здаватися темними, бо вони світяться не так яскраво. Це може бути що завгодно. Доведеться відправити зразок у лабораторію.
— То що, ми виріжемо шматок із цього прекрасного килима лише через те, що знайшли якусь стару пляму від кави?
— Можна спробувати ще одну штуку, — сказав Мік,