Леопард - Ю. Несбе
Тиша.
— Ти підзвітний мені, я лише хочу бути у курсі, та й по всьому.
— Звітую: звітувати нема про що, шефе.
Харрі поклав слухавку, зайшов у кабінет до Бйорна. Беата вже була там, чекала на нього.
— То що ти зібрався нам повідати? — спитала вона.
— Казку про розбійників, — мовив Харрі, сідаючи.
Він уже розповів половину історії, як у двері просунулась голова Локкера.
— Ось що я виявив, — сказав він, простягаючи плівку з відбитками.
— Дякую, — мовив Гольм, взяв плівку й поклав у свій сканер, сів за комп’ютер, відкрив течку з відбитками, які знайшли на Хольменвейєн, і розпочав пошук збігів.
Харрі розумів, що це триватиме лише кілька секунд, але все одно заплющив очі, прислухаючись, як гупає серце. Хоча вже знав, знав… І Сніговик теж знав. І дав Харрі дещицю, якої йому бракувало, — точні слова, звукову хвилю, яка спричиняє сходження лавини.
Зараз він знатиме.
Знадобиться лише кілька секунд.
Серце закалатало.
Бйорн Гольм кахикнув. Але мовчав.
— Бйорне, — мовив Харрі, все ще не розплющуючись.
— Слухаю, Харрі.
— Це одна з тих драматичних пауз, якими я, на твою думку, маю вчитись насолоджуватись?
— Так.
— Чи вона вже скінчилась, засранцю?
— Скінчилась. І маємо збіг.
Харрі розплющив очі. Сонячні промені. Вони залляли всю кімнату, заполонивши її до краю, усі могли купатися в них. Радість, триклята довгождана радість…
Усі троє водночас скочили з місць. Дивилися одне на одного, пороззявлявши роти, у цьому був їхній німий радісний крик. А потім почали незграбно обійматися, усі троє. Бйорна відсунули кудись убік, а тендітну Беату мало не задушили. Тоді стиха й ритмічно почали викрикувати, ляскаючи одне одного в долоні, а насамкінець Бйорн Гольм показав те, чого, на думку Харрі, годі було й очікувати від шанувальника Хенка Вільямса: досконалу місячну ходу.
Розділ 72. Героїн
Двоє чоловіків стояли на газоні без трави між Манглерудською церквою та шосе.
— Колись ми називали це «скурити кальянчик» чи «земляний чилум», — мовив чоловік у мотоциклістській шкіряній куртці й прибрав з обличчя довгі ріденькі пасма. — Улітку ми лежали тут і курили все, що лишень спромоглися знайти. За п’ятдесят метрів від поліцейського відділка Манглеруда. — Він криво посміхнувся. — Я, Ула, Те-Ве, його дівка та ще дехто. Оце часи були!..
Погляд у чоловіка став замріяним, а Рогер Єндем щось надряпав у своєму нотатнику.
Знайти Юлле було нелегко, та, врешті-решт, Рогер взяв його слід через мотоклуб в Альнабрю, де, як з’ясувалося, той їсть, спить і марнує час як вільна людина, себто нікуди не потикається далі крамнички «Прикс», де купує жувальний тютюн та хліб. Єндем бачив таке й раніше, бачив, як в’язниця робить людину залежною від звичного оточення, звичного плину життя, того, що наділяє відчуттям упевненості й безпеки. Щоправда, трохи дивувало, що Юлле так легко погодився згадати минуле. Мабуть, ім’я Бельмана було вирішальним.
— Ула тоді була моєю дівчиною, й це було достобіса круто, бо тоді весь Манглеруд умлівав за Улою. — Юлле кивнув, наче погоджуючись сам із собою. — Але цей від неї просто очманів.
— Мікаель Бельман?
Юлле захитав головою.
— Та ні, той, інший, його тінь. Бівіс.
— І що ж трапилось?
Юлле сплеснув руками. Рогер завважив рубці на його долонях. Тюремний перелітний птах, що мігрує між зіллям на волі та зіллям за ґратами.
— Мікаель Бельман стукнув, що ми цупимо пальне, а я на той час уже мав умовний строк за гашиш, тому й довелося сісти. Мені вже переказали, що бачили Бельмана з Улою. Хай там як, а коли я вийшов і зібрався відбити Улу, цей Бівіс уже підстерігав мене. Мало до смерті не забив. Сказав, мовляв, Ула — тепер його дівчина. І Мікаеля. Принаймні аж ніяк не моя. А якщо лише вигулькну десь неподалік… — Юлле провів пальцем по худющій горлянці із борлаком, порослим сивою щетиною. — Він же схибнутий. А хитрий — страх. Хлопаки мені навіть не вірили, що цей чортів Бівіс мене мало не вколошкав. Тюхтій, недоумок, який тільки й знав, як Бельманові п’яти лизати.
— Ви щось казали про партію героїну? — спитав Рогер.
Рогер, коли розпитував, завжди намагався називати речі точними словами, щоб уникнути плутанини: жаргонні вирази мінливі, й у різних місцях один і той самий вислів може мати різні значення: приміром, словом «smack» у Ховсетері називали кокаїн, у Хеллерюді — героїн, а в Абілдшьо — взагалі все підряд, що «вставляє».
— Того літа, перед тим як мене посадили, ми з Улою та Те-Ве зі своєю дівкою їздили на байках у Європу. У Копенгагені прихопили з собою півкіло герича. Таких байкерів, як я з Те-Ве, прочісували на кожному контролі, але ми пускали уперед своїх дівок. Їдуть, бля, такі кралі, у літніх сукенках, очі невинні, а у кожної у передку по чверть кіло білого. Ми його майже увесь спродали дилеру у Твейті.
— Ви дуже щирий, — мовив Рогер, записав «передок», щоб потім замінити його синонімом, і додав «білий» у синонімічний ряд до назв героїну.
— Діло давноминуле. Зараз за це нікого не загребуть. От тільки того дилера з Твейти загребли. Запропонували скостити строк, якщо стукне на своїх поплічників. Що він і зробив, падло суче.
— Звідки ви знаєте?
— Ха! Та він же мені сам і розпатякав, коли ми разом сиділи в Уллерсму через кілька років. Що він к грецям собачим видав імена всіх нас чотирьох, і адреси, укупі з Улою. Хіба що особисті номери забув. І нам збіса підфортунило, що справу закрили.
Рогер писав, як у лихоманці.
— А тепер угадай, хто займався цією справою у Стовнерському відділку? Хто його допитував? Хто наказав покласти справу під сукно, забути й закрити? Хто до Ули підсипався?
— Я волів би, щоб ви самі це сказали, Юлле.
— Залюбки. Це ж він і був, той сучий син, що її у мене відбив. Мікаель Бельман.
— І наостанок спитаю таке, — мовив Рогер, знаючи, що підійшов до найголовнішого. Чи є докази? Чи можна перевірити джерело інформації? — Чи ви пригадуєте ім’я того дилера? Тобто він ніяк не ризикує, його все одно згадувати не будуть.
— Себто чи хочу я на нього стукнути, ти про це, чи що? — Юлле гучно розреготався. — Авжеж, хочу!
Він вимовив ім’я по складах, а Рогер, перегорнувши сторінку, занотував великими літерами, відчуваючи, як напружуються вилиці. Від мимовільної посмішки. Він присилував себе стерти посмішку з обличчя. Але знав, що ще довго відчуватиме цей смак: солодкий смак сенсації, яку опублікує, випередивши решту.
— Отже, дякую за допомогу, — мовив Рогер.
— Та це я маю